Лейла і Меджнун

Сторінка 4 з 25

Нізамі Гянджеві

Знесилений, на камінь він упав,
І камінь на душі його лежав.

Він тілом став прозорий, як зерно,
Коли між жорнами лежить воно;

Мов віск, що біля ґноту розтопивсь,
Неначе птах, що від ключа одбивсь.

На серці — вся печаль, весь сум землі,
Всі муки й горе світу — на чолі.

Стомившись горем, хворий від журби,
Відлюднившись в пустелю від юрби,

Меджнун ридав: "Мені нема надій!
Що діяти? Де порятунок мій?

Відбився я від дому й від рідні,
Забув я путь відому до рідні,—

Мені вже не притулок рідний дім,
І з другом не зустрінусь я своїм...

Упав на камінь і розбивсь сулій
Моєї слави і моїх надій!

Благих вістей не хоче барабан,
Про мій кінець гуркоче барабан!

Я — тільки дичина в очах Лейли,
Мета для тополевої стріли!

Вона мій друг, і я відкрився їй,
Скарби віддав і покорився їй.

"Ти п'яний",— скаже,— п'яно плачу я.
"Безумець",— скаже,— розум трачу я.

Я п'яний і безумний, що й казать!
Де ж розуму в безумного шукать?

Не так мене збентежив любий друг,
Щоб заспокоїть міг мене ланцюг!

Не так мої зруйновано мости,
Щоб міг колись я знову процвісти!

О, коли б швидше на лихих вітрах
Розвіявся, розсіявся мій прах!

О, коли б грізні блискавиці й грім
Мій скарб розбили і спалили дім!

Я течії життя не зупиню,—
Нема для мене смерті і вогню!

Мене минає грізний меч судьби,
І нікуди сховатись від ганьби!

Я став вінцем терновим для батьків!
Я вкрив неславою товаришів!

О друзі днів, як я не знав біди,
Прощайте всі, прощайте назавжди.

З легким вином упав із рук сулій,
І вибіг з нього дорогий напій,

А на дрібні скалки розбите скло
З потоком сліз моїх гірких спливло,

Щоб друг і ворог, щоб ніхто не міг
Поранити побіля мене ніг!

О ви, кого минають горе й біль,
Лишіть мене і геть ідіть звідсіль!

Навіщо вам мене шукати знов?
Що вам з моїх страждань, моїх розмов?

Ви досить кривдили мене в житті,
Тепер лишіть мене на самоті,

Не виганяйте з ваших володінь —
Вже й так осідланий стоїть мій кінь.

Аж ось я вбогий, знищений стою...
Кохана, руку простягни свою!

І серце болем повне вщерть — тобі,
Й життя моє і смерть моя — тобі.

Я в цьому світі тимчасовий гість —
Подай мені привіту й ласки вість!

Не забувай в біді свого раба.
У світі темно, і сліпа судьба.

Врятуй мене, хоч погляд кинь мені
В сухий колодязь, де лежу на дні.

Дивитись байдуже на муки — гріх,
В кутку сидіти склавши руки — гріх.

Чому минаєш ти моє шатро?
Твори добро й зустрінеш ти добро!

Спокійний той, кого минає сум,
Хто спить вночі й важких не знав дум.

Все бачить в світі ситий на свій штиб,
Голодному потроху кришать хліб.

І кажуть правду люди про вогонь:
Без сорому він спалює долонь.

У чому злочин мій, скажи, молю —
Чим согрішив я, що тебе люблю?

Із тисячі ночей усі забудь,
Одну коротку ніч моєю будь!

В твоєму полум'ї я вже згорів,—
Я збожеволів, бо тебе зустрів.

Твоїм життям у світі вславивсь я,
Але від тебе ж і біда моя.

Зустріть тебе — не бачу я надій,
Але я жду й не трачу я надій.

Так і дитина у щасливім сні
Холодну воду бачить в кушині,

Прокинеться — навколо ночі тьма,
Лишилась спрага, а води нема!

Нема води, але криниця є,
В моєму серці таємниця є:

Кохання вічне, народивсь я з ним —
Воно скінчиться лиш з життям моїм".

Так він сказав і так на землю впав,
Хто бачив це, за нього потерпав.

І невідомий друг схиливсь над ним
І в батьківський його спровадив дім.

Кохання, що спливає, наче шум,—
Це забавка юнацьких мрій і дум.

Кохання не минає до тих пір,
Покіль живе закоханого зір.

Воно не мрія, не химерний спів,
А те, що не мине повік-віків!

І тим уславивсь між людьми Меджнун,
Що глибш пізнав любов, ніж ми, Меджнун.

Покіль життя — він ніс тягар її,
Мов рожа, цвів у ньому жар її.

Він серед нас зостався назавжди
Краплиною рожевої води.

Хай пахощі її сповняють світ
І в повісті моїй лишають слід!

Батько везе Меджнуна
до храму Ка'би

Коли кохання переможний стяг
Меджнунові затьмарив світ в очах,

На нього все одвертіше щодня
Гнівитись почала його рідня.

Статечний люд труждався навкруги,
А він порвав турботи ланцюги.

Удар судьби важкий, долонь тверда,
Обпала серце батькове біда,—

Молився і в поклонах гнувся він,
Щоб з ночі в день його вернувся син,

І не було навкіл вже місць святих,
Куди б на прощу він сходить не встиг,

І родичі ходили разом з ним,
Одним стурбовані — шляхом одним.

На безпорадність батькову вони
Порадою озвались: "З давнини

У мудрості своїй говорить люд,
Що Ка'ба розкриває двері скрут —

Вона і неба, і землі міхраб,
Вона й Меджнунові допомогла б!"

Коли прийшов час хадджу, знарядив
Печальний батько дужих верблюдів,

Поклав у ноші сина силоміць
І вирушив до Мекки з рідних місць.

Схвильований надією, коли
До Ка'би амірити прибули,

Меджнунів батько калитки́ відкрив,
Розсипав перли на людей пісків,—

І від скарбів, що він приніс до брам,
Скарбницею зробився Ка'би храм.

Сподобившись уздріть її красу,
Не став він марно гаяти часу,

За руку сина лагідно узяв
І в затінкові Ка'би так сказав:

"О сину мій! Твоїм стражданням край!
У Ка'бі твій рятунок, поспішай!

Її святе кільце візьми до рук —
У ньому звільнення твоє від мук.

Благай Всевишнього: "Безумних дій
Позбав мене і мною володій!

Під свій покров святий мене візьми
І виведи на світлий шлях з пітьми!

Я гину від кохання — порятуй!
І від мого страждання порятуй".

Меджнун на ці слова зареготав,
І сльози лити, і ридати став,

Немов змія, з землі ту ж мить схопивсь,
За вказане йому кільце вхопивсь

І заволав, схиляючись над ним:
"І я сьогодні став кільцем дверним!

Ось в зашморзі кохання я стою
Й немиле існування продаю!

"Покинь кохати",— чую раду я,
Але вважаю це за зраду я.

В коханні бачу я життя — не гру,
Коли помре кохання, я помру.