Неначе в тиху скаргу арфи струн,
У плач Лейли вслухається Меджнун.
Ох, не Лейла! То небо голубе.
Меджнун? Свіча, що спалює себе.
Ох, не Лейла! Рожевий сад розцвівсь.
Меджнун? Він раною увесь розкривсь.
Лейла — зорі ранкової світліш.
Меджнун — над озером хиткий комиш.
Лейла — не сад, це солов'їний спів.
Меджнун сльозами квіти окропив.
Лейла — це пері, що зродив едем.
Меджнун пекельним пойнятий вогнем.
Лейла — весняний запашний ясмин.
Меджнун — зів'яв, немов гіркий полин.
Лейла — зорі ранкової парча.
Меджнун — згоряє, наче та свіча.
Лейла — скорити будь-кого могла б.
Меджнун — давно її покірний раб.
Лейла — напій цілющої роси.
Меджнун — став дервішем її краси.
Лейла — у хвилях запахущих кіс.
Меджнун — криниця невичерпних сліз.
Лейла — п'янить, мов чаша запашна.
Меджнун — сп'янів, хоча й не пив вина.
Він радий тим, що споглядав напій,—
Що він шукав її, вже досить їй.
Лякали їх неслава й поговір,
Вони ховали полохливий зір,—
Кохання крити доля вчила їх
І знов надовго розлучила їх.
Батько сватає Лейлу за Меджнуна
Немов зламали міст через арик —
Шлях до коханої для нього зник.
В тривозі й розпачі Меджнун блукав,
Співав газелі і ночей не спав.
Минала ніч, світанок знов яскрів,
Меджнун із друзями до Неджду брів,—
Гірка жага любові їх вела,
Ішли, не покриваючи чола,
Бо й їм кохання завдало журби,
І їх зробило втіленням ганьби.
Уже на Кейса скаржився весь рід,
Від горя батько і змарнів, і зблід,—
Розрадити Меджнуна він волів,
Багато витратив розумних слів,
Але Меджнун не слухав тих повчань
І не звільнявся від своїх терзань.
Кайдани суму,— як порвати їх?
Жалі батьківські — ліпш не знати їх!
Він синові хотів допомогти,
Та розгубивсь в дорозі до мети,
Чужих людей і родичів питав,
І відповідь одну від всіх дістав,—
Усі йому одне відповіли,
Що гине Кейс з кохання до Лейли.
Поклав нещасний батько будь-що-будь
Своєму синові життя вернуть,
Один знайти для всіх страждань кінець —
Перлиною прикрасити вінець,
Не шкодувати дорогих дарів,
Щоб щастям зір Меджнуна зазорів!
І того ж дня на сватання Лейли
Найстарші шейхи рішенець дали:
"Не гаймося і вирушаймо в путь,
Щоб молоду Меджнунові здобуть!"
Меджнунів батько серцем звеселів,
Він ні часу не витрачав, ні слів,
Узяв з собою почтом весь свій рід
І вирушив з дарами у похід.
Красуні рід привітно їх зустрів —
Назустріч повиходили з шатрів
Старшини, простий люд, старі й малі,
І сиві шейхи з батьком на чолі,
Гостили щедро, як велить звичай
(Уславився гостинністю той край).
Коли ж настав і для розмови час,
Спитали: "Шейх, з чим ти прийшов до нас?
Скажи, чого бажаєш, ми ждемо,—
І все, що маєм, радо віддамо".
І він сказав: "Бажаю я давно,
Щоб два палання ми злили в одно".
І далі мовив батькові Лейли:
"Два серця одне одного знайшли.
Не розлучаймо їх. Твоя дочка
До джерела подібна, до струмка.
Оспраг мій син, знесилився в пісках,
До джерела йому закрито шлях,—
Хай вип'є він цілющої води
І спрагу серця втишить назавжди.
Шукають перли на морському дні,—
Так я кажу, й не соромно мені.
Про мене і про мій славетний рід —
Ти добре знаєш — відає весь світ.
Скарби й розкоші світу маю я,
Шлях помсти й шлях привіту знаю я.
Перлина в тебе є — продай мені,
Не гаючись відповідай мені,
А ціну можеш призначати сам —
Я вдвічі дам тобі і втричі дам!"
У відповідь йому слова були
Від батька нещасливої Лейли:
"Тебе я вислухав, але для нас
Твоє палке бажання не наказ.
Ми прагнемо, але з своїх долонь
Нас доля може скинути в вогонь,
Обійми дружби радо б я відкрив —
Не хочу радувати ворогів!
Нехай твій син з найкращих на землі,
Та щастя він не принесе Лейлі.
Безумець він! Подумай сам, чи слід
Приймати нам безумного в свій рід?
Лікуй його і молитви твори,—
Про вірність і про шлюб не говори!
Перлину з вадою хто б купувати став,
Хто б на разок її низати став?
Прощати похибок араб не звик
Тому, хто сам себе на глум прирік.
Я все тобі сказав. Який почин —
Такий кінець!" І змовк на цьому він.
Після такої мови амірит
Додому повернув свій славний рід.
Ображені, позбавлені надій,
Вертались амірити в табір свій.
Турбота рушила за ними в путь:
Безумцеві як розум повернуть?
Меджнун їх слухав, танучи від сліз,—
Вогню не може погасити хмиз!
"Є наречені в нашому краю
Чудові, наче гурії в раю.
Вуста — рубін, агат — безодні віч;
Лице їх — день; волосся — наче ніч.
Поглянь, немов мальовані вони,
Привітніші від ранньої весни;
Між ними обирай, своїм радій,—
Навіщо ти вклоняєшся чужій?
Дозволь — і ми просватаєм тобі
Найкращу з них, щоб ти не ник в журбі,
Щоб темний день страждань і осоруг
На рай тобі змінив солодкий друг!"
Плач Меджнуна
Наслухавшись гірких порад рідні,
Неначе у розпачливому сні,
Меджнун роздер сорочку на собі,—
Навіщо саван, коли мрець в ганьбі?
Кому і той і цей збайдужів світ,
Того обвинувачувать не слід.
По-тюркськи склавши у сакви добро,
Меджнун полишив батькове шатро
І, як в Азру закоханий Вамік,
Себе крізь гори і піски волік.
Кольчугу він порвав і щит розбив,
Спалив усе, що за життя любив,
Мандрівцем стомленим блукав навкруг,—
І навіть ворог, а не тільки друг,
Гукав, забачивши його, в сльозах:
"О всемогутній, змилуйся, Аллах!"
Куди любов безумця привела?
Він пам'ятав одне ім'я — Лейла!
З чолом невкритим, босий, мов жебрак,
Меджнун позбувсь усіх людських ознак,
І по шляхах його, мов пил, несло,
Забув він про добро, забув про зло
І серед сонцем спалених степів
Про єменську зорю підносив спів!
І кожний вірш, що він із уст ронив,
Всіх чарував і кожного п'янив,
І кожний — здалеку і поблизу,—
Забачивши його, втирав сльозу,
А він людей забув, зневажив світ,
І не гнітив його осуди гніт.
І виписався він із книг буття,
І це було не смерть і не життя.