Легенди Старокиївські

Сторінка 45 з 67

Королева Наталена

І "в добру хвилю" прийшла. По вінця переповнене серце Опідине гіркістю мовчання. Радо прихиляє його, щоб дружні уста упили жури — серце облегшили.

— Відрада серце кохає! — змиває болість сльозами Опіда. — Душею ж не можу від світлого бога відірватись!

Але про вістря своєї болісті мовчить Опіда: найдужче-бо пече, що Відрад, де б не узрів Аргу, не може від неї очей відвести.

Таж усміхом сяють барвінки Аргиних очей:

— Коли по богові плачеш, не страшне тобі кохання до смертного!

1, обнявши подругу, говорить про вільність крилату віщої діви, яка виреклась кохання земного, а з ним й путів, що найдужче в’яжуть жінку-коханку, крила душі її порохом по-земським присипають, до невільництва віддають… Слухає Опіда. А серце в ній, як дитина хвора, квилить: "Що тая воля! Що тая вільність, коли в самоті нема з ким серця розділить!.." Гіркі жалі у мовчанню зі сльозами ковтає Опіда. І раптом хапає поривчасто Аргу за руки:

— Не повернемо більше з Делосу! Заприсягнись і ти: лишимось там обидві. Пітонісами станьмо!

Ясний усміх Аргине обличчя осяяв.

— Інакше й бути не може! — вимовляє спокійно. І ясне, як її чоло, Аргине серце, не скаламучене бажанням власного, окремого, "свого" щастя.

Опіда ж навколішки паде, землю цілує, присягою страшною присягає:

— Най мати Мелянто дару свого святого мені відмовить, коли обітницю свою я порушу!

Двічі місяць дозрів і золотим овочем впав у блакить Егейського моря від часу, як гіперборейці привезли на Делос свої дари в зерні і колосі та милих Фойбосові лебедів з Бористену.

Відпливли — повернули додому многовесельні триреми, залишивши на Делосі троє камілів-новиків: Аргу, Опіду та юнака Відрада, білих, мов ті бористенські лебеді. Рік-бо і три дні повинні ходити каміли у всьому білому — від взуття й до пов’язки, символу засвяченої офіри, тої пов’язки, що стьожкою обхоплює чоло й двома кінцями спадає на рамена.

Минули палкі літні дні. Але ж і в час виноградного збору Фойбосове проміння падає на землю вогненною зливою. І цей жагучий поток дивним полум’ям розпалює Відрадову кров. Як у сні живе молодий каміл. Здається йому — на святі він, опойному, радісному… І кожний новий день — ще нове, невідоме — щастя несе… І пив би, не напився цього щастя золотого, сяйливого, як дні осіннього виноградного збору.

Так голосно стукотить серце Відрадове, аж рукою мусить притиснути — зацитькати його, щоб не збудило ще мармурових Муз під колюмнадою…

А музи, справді, немов ожили, зігріті теплом світлодай-ного бога! Чи ж це не вони там — під лаврами, на півкруглій лаві, відпочивають, слухаючи Полігімнію, що оподаль тихо перебирає струни ліри, приглушуючи їх долонею? Але Опіда це, задумана — не Полігімнія! На лаві ж храмові учні.

Закінчився день навчання. В цей час учні відпочивають, вправляються у метанні дисків, миле Фойбосові. Або грають у коттабос1.

— Відраде! Чекаю на тебе! — гукає на юнака спартанка Іфтіма — з тобою-бо змагаюсь найрадніше!

Іфтіма єдина з дівчат храму приєднується до дискоболів. Природнім рухом, без тіні соромливості, спартанка скидає свій довгий, широкий плащ, який загортає її всю, так само, як і інших дівчат храму, на спосіб, яким носять рясну цю загортку жінки з Танагри.

Під плащем Іфтіма має одежу свого краю: коротку туніку, по коліно, як Артеміда-ловкиня.

Опіда було зробила рух, щоб відійти. Варварка соромиться при погляді на наге тіло. Таж зауважила: Відрадові очі когось шукають.

— Невже ж би Арга грала з ними? — обурилась Опіда. Але, немов вчувши заздрісну думку жрекині, Відрадів погляд всміхнувся Опіді.

Двоє невільників, що куняли біля ксісти — широкої, довгої алеї, обсадженої кипарисами, розв’язували нанизані на ремінь дзвінкі диски.

Легкою, пружною ходою віддалялись дискоболи по ви-брукованій на початку мармуровими плитами алеї, далі висипаної дрібним, м’яким піском.

Опідин погляд слідкував за ними.

Коротка туніка Іфтіми й її рухи, позбавлені дівочої м’якості і нерішучості, робили спартанку цілком подібною до ефебів.

Опіда відчула: ревнощам нема місця, дарма що Іфтіма виявляє цілком неприховано свої симпатії до Відрада. Для спартанки — бористенський каміл лише добрий товариш.

Але знає також жрекиня Лади, що кохання між учнями й храмовими дівчатами — не потерпить святиня: серця тут належать тільки і цілковито Фойбосові… Чому ж вся Опідина істота тремтить страхом й пече її терпкість, коли побачить Відрада біля Арги?

— …"але сон помилитись не може, бо походить від Зевса! Помиляється лише ворожбит, що не справно його пояснив"… — долітає з групи камілів, що залишились на лаві під лаврами.

— Де говорять про сон, — там напевно мусить бути й Арга, — підносить голову молода ладоржиця. І зараз же гострою голкою вкололо її.

— Може, це на злість Арзі всміхнувся до мене Відрад? Підійшла ближче до гуртка храмових учнів: Арги з ними немає.

З ксісти лунають вигуки, сміх, оплески. Дискоболи наповнюють повітря гамором, як ластівки у вечірні години. Сонце занурюється у море, роблячи з хвиль золоту апофеозу.

Опіда повільною ходою віддаляється. Іде до посвятного гаю. Там лишився Дайно, ведмедик, що не розлучився зі своєю пістункою. Тільки ж сьогодні не може його докликатись Опіда. Дайно знайшов у дуплі старого в’яза гніздо диких бджіл. І чатує над ними, вловлюючи найзручніший мент, щоб оволодіти солодкою здобиччю.

Веселий гамір дискоболів помалу затихає. Тиша посвятного гаю тулиться до Опіди, обіймає її, як мила подруга. І в серці дівчини стає тихо. Хоч є й ледве закреслений гіркий присмак.

Так: вона відреклася опоєння людськими радощами, щоб наблизитись до свого бога. І цим увільнилась також від тягаря людських страждань.

Її дух, хоч і в тілі ще, — одягся летом у високості…

— Як та "одягнена вітром" Ніке! — встає перед очима прекрасна копія Самотракської богині Перемоги, що постановлено нещодавно в Делоській святині.

Так! Перемога Опідина — найвища зі всіх. Бо перемогла вона себе саму…

Під склепінням віт уже споночіло. Лише виблискують зломами кришталю прохолодні й співучі джерела.

Опіда втягає в себе запашну тишу.

І в ній є той самий, — що в душі жрекині — гіркий присмак, — ледве чутний… уже не болючий.