В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишились навколішках жрекині Арга й Опіда.
Вальто пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки старого бояна радісно метушились, розбризкуючи кришталеві краплини звуків "дощового" танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.
Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом у юну Аргу. Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій жрекині — найчарівнішій за всі містерії-таємниці.
Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладор-жиць, і гра Вальтова та Відрадова.
Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.
То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду — Миру бажає!
По "мирбажанню" жрекині Печери Народження не виходили до люду, аж доки не приїде "з землі Даждь-богової" — з того острова, що "корінням землі не тримався", — посол Соняшного бога.
Ціле літо лишався цей делоський посол у країнах надбо-ристенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористену дві жриці з дарами "в колосі і соломі"1 та кілька юнаків "почетної варти". Часами жрекині — й хтось з юнаків — лишались при Делоській святині2, бажаючи пізнати таємниці світлосяйного Фойбоса.
Дні довшали. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз’яснювала своє обличчя, радіючи, що росте її дитина Сонце.
Давно сховано писану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком — Яр-богом, повним життєдайної сили.
Наростала — разом із Сонцем — і радість в Аргиному серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити служать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодко-голосі співці.
Вабило Аргу впізнати тих таємних істот, — ідолів, безтілесних, — що з’являються духовому зору людини й відслоняють їй надпоземські таємниці.
Арга сходила до підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки — пітії. Щороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів.
Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії — прозорі й легкі, як сон у недрімному стані. Ввижались їй тоді ясні генії, заслонені сліпучим сяйвом вічного світла… Чула "спів зор" — гармонійний і тихий…
Однак часом згуки іншої пісні виривали дівчину з її екстазу:
В горах я, у хащах несхідних заснула,
На камінь схилившись чолом.
ІФойбос промінний мені там з’явився…
Рвав і кидав вітер шматками з посвятного гаю "Пісню Дорійки", що навчив їй ладоржиць делоський посол.
То співала Опіда — колись нерозлучна подруга Аргина. Але нині все далі розходились приятельки.
Опіда уникала всього, що не було посвятним гаєм. Тільки в ньому й ним жила, у товаристві свого ведмедя Дайно.
Малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто. І Опіда унялась безпомічної тварини. З рук випоїла ведмедика. Тож Дайно ходив за своєю пістункою, мов її власна тінь.
— Виховала нам, мов Мавка, ведмежатко Опіда, — жартував Вальто. — Але ліс, замість ведмедя, нашу діву нам забрав.
Однак не боронив Опіді блукати самодином.
— Зла людина до святого гаю приступу не має. Лихі духи на жрекиню не відважаться. Ну, а проти звіра, якби напав, й Дайно раду дасть. Бач, яке ведмедисько виросло!
Коли вечір розкидав хащами блакитні серпанки, а зоря Вечірниця розсвічувала в небі свою лампаду, Опіда повертала з лісу з оберемками зілля. А за жрекинею незугарно коливався Дайно. Сьорбав повітря, мов студену воду, сопів, хрохкав… Нарікав на цілоденну втому чи ділився спостереженнями? Цього, мабуть, не могла б висвітлити ані Опіда. Дарма що розуміла свойому ведмедикові.
Найбільш приносила конвалії — Вальто-бо їх варив та Відрада напував. Чари на юнака впали: не п’є, не їсть, ані музика його не тішить. Мовчки мовчить, зі своєї келії не виходить. Хіба як солов’ї заллють ніч кришталевим потоком своїх співів.
Та ще Опіда тирлич-зілля збирала. Його-бо найбільш доводилось жрекиням варити опівночі, у дощовій воді, що її зібрано з першої весняної громовиці:
— Тирлич, тирлич! Десятьох приклич!
А з десятьох — дев’ять,
А з дев’ятьох — вісім.
Приказували ладоржиці, мішаючи стеблиною любистку білі сережки тирличу у мідяному22 котлику, доки не дійдуть до того — єдиного, — по котрому дівчина тужить й кого хоче прив’язати до себе силою непереможної Лади.
Таж відійшла уже з посвятного гаю й остання прохачка, потішена надією. Гай належить лише місяцеві та ночі. Вона ж перетворила його у блакитну казку. І Арга п’є чари цієї казки. Слухає, вкрита тінню, шепотіння дерев, намагаючись зрозуміти таємну їхню мову. Ладин вівтар — "весняний" той, що взимку ховають до бічної прибудови, — нині біліє, мов виплетений з місяшного квіття, рясно закосичений вінками.
Раптом Арзі здається, що — майнула повітряна постать…
Ідол?..
Іде, мов пливе, облитий місяшним сяйвом… Чого ж він схиляється?
Що це? Рухом, яким "виймають слід" на лихі чари, "ідол" підносить жменю землі з протопту-доріжки.
Арзі захололо серце: впізнала-бо в "ідолі" — Опіду! І не йме віри очам. Бачать-бо вони ясно: мов Чорнобогові вірники, закопує слід Опіда… Ще й під вівтарем Лади!
Кам’яною Грім-бабою знерухоміла Арга. А Опіда ватру ладить. З тисових галузок, що смертю дихають. Ялівцеві ягоди сушені у вогонь мене. Блакитне квіття "ненависника"1, що серця розлучає, на тому вогні варить.
Сама, як по мерцеві, плаче.
— "Забуття смертного"! — у темної Морени, не помочі світлої Лади, собі прохає.
На приятельство з дитинства вірне, на Ладу ясну, по-другу-посестру Арга заклинає…