Лангольєри

Сторінка 73 з 88

Стівен Кінг

"Щось тут не так".

Хіба? А чи насправді, чи це лише його перетруджений мозок люто дрочиться через ніщо? Ментальний еквівалент утомленого м'яза, який не перестає смикатися?

"Облиш це", – порадив він самому собі, але не міг.

"Якщо щось дійсно не до ладу, чому ти цього не бачиш? Хіба ти не розповідав хлопчику, що дедукція – це твоє м'ясо й пиття? Хіба ти не написав сорок детективних романів і дюжина з них дійсно є доволі добрими? Хіба Ньюґейт Каллендер[172] не назвав твою "Сплячу мадонну" шедевром логіки, коли він…"

Боб Дженкінс став, як укопаний, з вибалушеними очима. Вони прикипіли до крісла під правим бортом у передній частині салону. Там, знову в повнім відрубі, щосили хропів той чоловік з чорною бородою. Те сором'язливе звірятко в голові Боба нарешті почало боязко виповзати на світло. Тільки було воно не маленьким, як йому спершу думалося. Це була його помилка. Інколи ви нездатні побачити певні речі через те, що вони занадто дрібні, а інколи ви їх не бачите тому, що вони занадто великі, занадто очевидні.

"Спляча мадонна".

Цей сплячий чоловік.

Боб розтулив рота, спробував крикнути, але жодного звуку не вийшло. Горло йому перемкнуло. Жах, ніби якась мавпа, всівся йому на груди. Він спробував знову закричати, але спромігся не більше, ніж на задавлений писк.

Спляча мадонна, цей сплячий чоловік

"Вони, ті, хто вижили, всі тоді спали".

"Зараз, за винятком цього бороданя, ніхто з них не спить".

Боб укотре розтулив рота, знов намагаючись закричати, і знову нічого не вийшло.

15

– Святий Ісусе ранковий, – прошепотів Браян.

Проріха в часі лежала приблизно за дев'яносто миль попереду, не більше як за сім-вісім градусів правіше напрямку літака. Якщо вона й зсунулася, то зсунулася не дуже; Браян гадав, що це крихітне відхилення є наслідком якоїсь дрібної навігаційної похибки.

Така собі ромбоподібна діра в реальності, проте не чорна порожнеча. Вона пульсувала приглушеним рожево-фіолетовим світлом, схожим на полярне сяйво. Поза нею Браяну було видно зірки, але вони також мріли. Широка біла смуга пари повільно тягнулася чи то всередину, чи зсередини цієї завислої в небі діри. Вона скидалася на якусь химерну атмосферну автомагістраль.

"Ми можемо летіти всередину просто по ній, – схвильовано подумав Браян. – Це краще, ніж радіомаяк!"

– Ми впоралися! – вигукнув він, ідіотськи зареготав і потряс піднятими кулаками.

– Вона мусить бути милі з дві завширшки, – прошепотів Нік. – Господи, Браяне, як ви гадаєте, скільки інших літаків пролетіло крізь неї?

– Не знаю, – сказав Браян, – але готовий закластися своєю рушницею й собакою, що ми єдині, хто має шанс повернутися. – Він ввімкнув інтерком. – Леді і джентльмени, ми вже знайшли те, що шукали. – Його голос іскрився тріумфом і полегшенням. – Я не знаю точно, що відбуватиметься далі, чи як, чи чому воно відбуватиметься, але ми бачимо дещо, що має вигляд надзвичайно великої лазівки в небі. Я збираюся провести нас прямо крізь неї. Ми дізнаємося, що поза нею, разом. Наразі я хотів би, щоби всі ви пристебнулися своїми ременями безпеки і…

І от тоді вже Боб Дженкінс шалено кинувся бігом по проходу, викрикуючи на всю силу своїх легенів:

– Ні! Ні! Ми всі загинемо, якщо ви полетите в неї! Повертайте назад! Ми мусите повернути назад!

Браян крутнувся в кріслі й зустрівся спантеличеними поглядами з Ніком.

Нік розстібнув на собі ремінь і підвівся.

– Це Боб Дженкінс, – мовив він. – Схоже, він накрутив себе до неабиякого нервового зриву. Продовжуйте, Браяне. Я його вгамую.

– Окей, – сказав Браян. – Просто тримайте його подалі від мене. Недайбо, він вхопить мене в якийсь недобрий момент і спрямує нас у край цієї штуки.

Він вимкнув автопілот і взяв управління "Боїнгом" на себе. Делікатно нахилилася на правий бік підлога, коли Браян почав підвертати літак до довгої, сяйливої продухвини попереду. Та немов плавом посунулася по небу, поки не перемістилася точно по центру перед носом "767-го". Тепер Браян розчув якийсь звук, що змішувався з дудонінням реактивних двигунів, – глибокий, пульсуючий гул, наче якийсь велетенський дизель на холостому ходу. Коли вони наблизилися до парової ріки – вона текла в ту діру, не з неї, тепер він це побачив, – Браян почав розрізняти спалахи кольорів, що пливли в ній: зелений, синій, фіолетовий, червоний, цукерково-рожевий.

"Це перші справжні кольори, які я побачив у цьому світі", – подумав він.

Позаду нього Боб Дженкінс промчав через перший клас, далі вузьким проходом, що вів до сервісної секції… і просто в чекаючі руки Ніка.

– Легше, друже, – заспокоював його Нік. – Тепер усе мусить бути гаразд.

– Ні! – дико виривався Боб, але Нік тримав його легко, як людина може тримати непоступливе кошеня. – Ні, ви не розумієте! Він мусить повернути назад! Він мусить повернути назад, поки не пізно!

Нік потягнув письменника від дверей кабіни назад, у перший клас.

– Ми просто сядемо тут, міцнісінько пристебнемося ременем, еге ж? – примовляв він тим самим заспокійливим, приязним тоном. – Бо може бути трішки трусько.

До Браяна голос Ніка долітав лише якимись слабенькими, розмитими звуками. Увійшовши в той широкий потік пари, що спливав у проріху в часі, він відчув, як велетенська, надзвичайно потужна рука вхопила літак і завзято потягнула його вперед. Браян вловив себе на тому, що думає про те витікання повітря під час рейсу Токіо – Лос-Анджелес, про те, як швидко воно виривалося з діри в герметичному корпусі.

"А тут ніби весь цей світ – чи те, що від нього залишилося, – витікає крізь цю діру", – подумав він, а потім раптом згадалася та дивна, зловісна фраза з його сну: "ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ".

Проріха тепер висіла точно по носу "Боїнга" і швидко зростала.

"Ми проходимо, – подумав він. – Допоможи нам, Господи, ми дійсно проходимо в неї".

16

Боб не перестав відбиватися від Ніка і тоді, коли той, затиснувши його одною рукою в кріслі першого класу, другою намагався застібнути на письменнику ремінь безпеки. Боб був маленьким, сухорлявим чоловічком не більш як сто сорок фунтів вагою в намоченому стані, але паніка розпалила його, створивши надзвичайно важку проблему для Ніка.