Нік вилупився на Браяна широко розплющеними, невинними очима.
– Ми шукаємо проріху в часі аби-яка-трапиться, чи ви вважаєте, що вона мусить бути якогось більш-менш заїбистистого типу, друже?
– Дуже смішно. – Втім, Браян відчув, що мимовільна усмішка торкнулася його губ. – Я не маю жодного уявлення ні яким чином вона може виглядати, ні навіть чи нам вдасться взагалі її помітити. Якщо ні, ми потрапимо в пекло к лихій годині, якщо вона посунулася вбік або якщо змінилася її висота. Шукати голку в копиці сіна – дитяча гра порівняно з цим.
– А як щодо радару?
Браян показав на кольоровий монітор радара "Ар-Сі-Ей".
– Як самі бачите, нічого. Але це не дивно. Якби пілоти, які спочатку вели цей літак, отримали інформацію про цю чортову діру, вони б ніколи й нізащо крізь неї не полетіли.
– Так само вони б не полетіли крізь неї, якби побачили її на власні очі, – похмуро зауважив Нік.
– Припущення не беззаперечне. Вони могли помітити її занадто пізно, коли вже не могли відвернути. Авіалайнери летять швидко, а екіпаж не займається весь час у польоті тим, що вишукує в небі летючих голландців. Пілоти й не мусять; для цього існують наземні служби. Перші тридцять чи тридцять п'ять хвилин – і основна робота екіпажу після злету завершена. Птах у небі; він полишив авіапростір Лос-Анджелеса, лякайло-система проти зіткнення ввімкнута і пікає кожні дев'яносто секунд, показуючи, що вона працює. ІНС повністю запрограмована – це відбувається ще до того, як птах полишить землю, – і просто наказує автопілоту, що робити далі. З того, що ми побачили в кабіні, перший пілот з другим якраз взяли перерву на каву. Вони могли сидіти тут, обличчями один до одного, теревенити про останній фільм, який подивилися, або хто на скільки попав у Голлівуд-парку[171]. Якби перед тим, як трапилася наша Подія, тут також перебувала якась зі стюардес, у кабіні принаймні була б ще одна пара очей, проте ми знаємо, що так не було. Коли це трапилося, чоловічий екіпаж вживав свою каву з данськими булочками, а стюардеси готувалися розвозити напої пасажирам.
– Надзвичайно детальний сценарій, – сказав Нік. – Ви намагаєтеся мене чи себе переконати?
– Наразі мене взагалі задовольнить бодай чиясь переконаність.
Нік усміхнувся й підступив до вікон правого борту. Очі його мимоволі метнулися вниз, до того місця, де мусила лежати земля, і його усмішка спершу застигла, а потім спала з обличчя. Коліна йому підігнулися, і, щоб не впасти, він вхопився рукою за шпангоут.
– Лайно на тості, – промовив він зніченим, переляканим голосом.
– Не дуже гарно, правда?
Нік озирнувся на Браяна. Здавалося, очі немов розпливаються на його блідому обличчі.
– Все життя, коли хтось казав про велике ніхера, я думав про Австралію, але це не так. Ось де велике ніхера, прямо внизу.
Браян знову, нашвидку, звірився з ІНС і штурманськими мапами. Він ще до того зробив на одній з мап позначку червоним колом; зараз вони були на межі входження в повітряний простір, що його окреслювало те коло.
– Ви можете робити те, що я прохав? Якщо не можете, просто скажіть. Гордість – це розкіш, якої ми не можемо собі…
– Звісно, можу, – промимрив Нік. Він відірвав очі від велетенської чорної котловини під літаком і вдивлявся в небо. – Хотілося б мені тільки знати, що я шукаю.
– Гадаю, ви її впізнаєте, щойно побачите, – сказав Браян. Зробивши паузу, він додав: – Якщо її побачите.
12
Боб Дженкінс сидів, міцно зчепивши на грудях руки, наче змерз. Почасти йому й було холодно, але то був не фізичний холод. Мороз надходив з його голови.
Щось було не так.
Він не знав, що саме, але щось було хибним.
Щось було не на місці… чи воно загубилося… чи забулося. Помилку було вже зроблено або буде зроблено. Це відчуття діймало його, наче якийсь блукаючий, непіддатний розпізнанню біль. Те почуття неправильності вже майже викристалізувалося в думку… та потім відстрибнуло геть, неначе якесь маленьке, не зовсім ручне звірятко.
Щось не так.
Або не на місці. Або загубилося.
Або забулося.
Попереду нього втішливо пестили одне одного Алберт з Бетані. Позаду Боба сидів з заплющеними очима Руді Ворік, губи у нього ворушилися. В кулаку були затиснуті кульки вервиці. По той бік проходу Лорел Стівенсон сиділа поряд з Дайною, тримаючи руку дівчинки, ніжно її гладячи.
"Не те".
Боб підняв трохи шторку біля свого крісла, визирнув у вікно і знову її засмикнув. Дивитися на таке – не допоможе раціональній думці, а тільки зітре її. Те, що лежало під літаком, було повним безумством.
"Я мушу їх застерегти. Я повинен. Вони летять уперед за моєю гіпотезою, але якщо моя гіпотеза є дещо помилковою – і небезпечною, – тоді я мушу їх застерегти".
Застерегти їх щодо чого?
Знову воно потрапило у світло його сфокусованих думок, та потім відскочило геть, ставши лише тінню серед тіней… але з блискучими, дикуватими очима.
Зненацька він розстібнув ремінь безпеки й підвівся.
Озирнувся Алберт:
– Куди ви зібралися?
– У Клівленд, – буркнув Боб і вирушив по проходу у хвіст літака, все ще намагаючись відстежити джерело того свого внутрішнього сполошного сигналу.
13
Браян відірвався очима від неба – в якому тепер знову з'явилися ознаки світла – достатньо надовго, щоб кинути погляд спершу на покажчик ІНС, а потім на коло на своїй мапі. Вони вже наближалися до дальнього пругу цього кола. Якщо та проріха в часі все ще тут, невдовзі вони її мусять побачити. Якщо не побачать, йому доведеться взятися за штурвал, повернутися назад і повторити це знову трохи іншим курсом, на трохи іншій висоті. Це зіграє пекельний жарт з їхнім запасом пального, який уже є вбогим, але, оскільки вся ця справа, мабуть, безнадійна, це не надто важливо.
– Браяне? – нетвердим голосом озвався Нік. – Браяне? Здається, я щось бачу.
14
Боб Дженкінс досяг хвостової частини літака, зробив розворот на місці й повільно, минаючи ряди порожніх крісел, вирушив по проходу назад. Проходячи повз них, він дивився на речі, які лежали на сидіннях, і на підлогу перед ними: сумочки… окуляри… наручні годинники… один кишеньковий годинник… пара подряпаних металевих серпиків, певне, набійки з підборів… зубні коронки… обручки…