"Такий, мабуть, краєвид, якщо летіти у відкритому космосі", – подумав Браян і відчув, що його здоровий глузд дав осічку, як це вже було в польоті на схід. Відчайдушно тримаючи в купі власний розум, він змусив себе зосередитися на пілотуванні літака.
Він піднімав його швидко, прагнучи ввійти в хмари, прагнучи, щоб ця диявольська картина замазалася. Лайнер рейсу №29 знову прямував на захід. Але за секунди до того, як їм увійти в хмари, Браян побачив пагорби, і ліси, і озера, що тягнулися західніше міста, побачив, як їх безжально крають тисячі схожих на павутиння чорних ліній. Він побачив, як беззвучно сповзають у зростаючу пащу безодні величезні шматки реальності, і тоді Браян зробив те, чого ніколи не робив сидячи в кабіні літака. Він заплющив очі. Коли він знову їх розкрив, літак уже заховався в хмарах.
3
Цього разу турбулентності майже зовсім не було; скидалось на те, що, як і припускав Боб Дженкінс, атмосферні процеси поволі гальмували, наче старий годинник. Через десять хвилин після входження в хмари "767-й" виринув у яскраво-блакитному світі, який розпочався на висоті 18 000 футів. Купка пасажирів нервово перезиралися між собою, а потім, коли через інтерком ввімкнувся Браян, вони почали дивитися на динаміки.
– Ми в небі, – просто сказав він. – Усі ви знаєте, що діється тепер: ми летимо назад тим самим маршрутом, яким сюди прилетіли, і сподіваймося, що ті хтозна-що за ворота, крізь які ми сюди пролетіли, все ще на місці. Якщо так, ми спробуємо пролетіти крізь них знову. – Він замовк на хвильку, а потім продовжив: – Наш зворотний рейс має забрати десь від чотирьох з половиною до шести годин. Хотілося б мені бути більш точним, але не можу. За рядових обставин, через переважаючі вітри, політ на захід зазвичай триває довше, ніж політ на схід, але, скільки можу судити зі своїх приладів у кабіні, вітру наразі нема. – Затнувшись на мить, Браян додав: – У цьому небі ніщо не рухається, окрім нас.
Ще якусь хвильку інтерком залишався ввімкнутим, немов Браян збирався ще щось сказати, але потім, клацнувши, вимкнувся.
4
– Що тут, заради Бога, відбувається? – трусячись, запитав чоловік з чорною бородою.
Алберт на мить задивився на нього і тільки потім промовив:
– Не думаю, що вам буде приємно про це дізнатися.
– Я знову в шпиталі? – заблимав переляканими очима чорнобородий на Алберта, і Алберта раптом пройняло симпатією до цього чоловіка.
– Ну, чому б вам не вважати, що так і є, якщо це допоможе.
Ще якусь мить чорнобородий у неймовірному зачаруванні продовжував дивитися на хлопця, а потім сказав:
– Я знову спати. Просто зараз.
Він опустив спинку крісла і заплющив очі. Менше ніж за хвилину його груди почали глибоко і ритмічно здиматися й опускатися, він стиха захропів.
Алберт відчув заздрість до нього.
5
Нік швидко обняв Лорел, потім розстібнув на собі ремінь безпеки й підвівся.
– Піду в кабіну. Хочете разом зі мною?
Лорел похитала головою і показала через прохід на Дайну:
– Я залишуся з нею.
– Ви вже нічого не можете там зробити, самі знаєте, – сказав Нік. – Боюся, все тепер у руках Божих.
– Я це розумію, – сказала жінка, – але хочу залишитися.
– Гаразд, Лорел. – Він ласкаво зворушив долонею її волосся. – Таке гарне ім'я. Ви на нього заслуговуєте[165].
Вона подивились на нього і посміхнулася:
– Дякую.
– У нас призначене побачення з вечерею – ви ж не забули, чи не так?
– Ні, – сказала вона, так само усміхаючись. – Не забула і не забуду.
Нік нахилився і легким поцілунком торкнувся її губ.
– Добре, – мовив він. – І я також.
Він пішов у бік кабіни, а вона легенько притисла пальці собі до губ, немов утримуючи його поцілунок там, де було належне йому місце. Вечеря з Ніком Гопвелом – чорнявим, таємничим незнайомцем. Можливо, при свічках і з пляшкою якогось доброго вина. А потім ще поцілунки – справжні цілунки. Усе це задавалося таким, що могло відбуватися в якомусь з арлекінівських[166] любовних романів, які вона інколи читала. Ну то й що? То приємні історії, сповнені ніжних, безневинних мрій. Це не зашкодить, трішки помріяти, чи не так?
Звісно, ні. Але чому вона відчувала, що цій мрії навряд чи судиться справдитися?
Лорел розстібнула власний ремінь безпеки, перетнула прохід і приклала долоню дівчинці до лоба. Пропасний жар, який вона відчувала раніше, вщух; шкіра у Дайни тепер була восково-прохолодною.
"Мені здається, вона відходить", – сказав Руді якраз перед тим, як вони почали свій шалений розгін перед злетом. Тепер ці слова пригадалися Лорел, бемкнувши в її голові з болісною вагомістю дзвона. Дайна вдихала повітря дрібними ковтками, під ременем, що щільно притискав до рани складений зі скатерки тампон, ледь здіймалися й опадали її груди.
Лорел з безкінечною ніжністю прибрала у дівчинки з лоба волосся і подумала про той дивний момент у ресторані, коли Дайна потягнулася рукою і вхопила Ніка за джинси.
"Ви не вбивайте його… він нам потрібен".
"Це ти врятувала нас, Дайно? Ти поробила щось містеру Тумі, щоб врятувати нас? Ти якось змусила його принести в жертву своє життя заради нас?"
Лорел подумала, що, мабуть, щось на кшталт цього і сталося… і уявила собі, як, якщо це правда, ця маленька дівчинка, сліпа і важко поранена, приймала таке рішення у своїй темряві.
Вона нахилилася і по черзі поцілувала прохолодні, закриті повіки Дайни.
– Тримайся, – прошепотіла вона. – Прошу, тримайся, Дайно.
6
Бетані обернулася до Алберта, вхопила обидві його руки своїми і запитала:
– Що станеться, якщо пальне виявиться поганим?
Алберт подивився на неї серйозно й ласкаво:
– Ти сама знаєш на це відповідь, Бетані.
– Можеш називати мене Бет, якщо хочеш.
– Гаразд.
Порившись, вона дістала сигарети, підняла очі на світлове застереження НЕ КУРИТИ і прибрала їх назад.
– Атож, – сказала вона. – Знаю. Ми розіб'ємося. Кінець історії. А ти знаєш що?
Він похитав головою, злегка усміхаючись.
– Якщо ми не зможемо знову знайти ту проріху, я надіюся, що капітан Інґал навіть не намагатиметься посадити літак. Я надіюся, він просто вибере якусь симпатичну високу гору і розіб'є нас об її верхівку. Ти бачив, що трапилося з тим скаженим? Я не хочу, щоб таке трапилося зі мною.