Коли літак добіг до кінця руліжки, Браян ухопив мікрофон і закричав:
– Пристебніться! Пристебніться! Якщо хтось не пристебнутий, міцно тримайтеся!
Він трішечки пригальмував, а потім різко вивернув літак на злітну смугу 33. У ту ж мить він побачив таке, що змусило скулитися його розум: величезні ділянки світу, що лежав на схід від злітної смуги, величезні нерівні шматки самої реальності провалювалися крізь землю, наче вантажні ліфти, залишаючи замість себе великі безглузді клапті порожнечі.
"Вони зжирають світ, – подумав Браян. – Боже мій. Боже милостивий, вони пожирають цей світ".
Потім весь аеродром розгорнувся перед ним і лайнер рейсу №29 знову націлився на захід, попереду пролягала відкрита, довга, порожня злітна смуга 33.
23
Коли "767-й" різко завернув на злітну смугу, розчахнулися горішні відсіки, розсіюючи вбивчим градом ручний багаж по всьому пасажирському салону. Бетані, яка не встигла пристебнутися ременем безпеки, кинуло на коліна Алберту Кавснеру. Алберт не помітив ні ваги теплої дівчини в себе на колінах, ні валізки "дипломат", що за три фути від його носа рикошетом відскочила від вигнутої стіни. Він бачив тільки темні, шпаркі плями, що перетинали злітну смугу 21 ліворуч від них, і ті лисніючі темні колії, які вони залишали по собі. Ці колії збігалися у велетенський колодязь чорноти там, де ще недавно була багажна платформа.
"Їх тягне до містера Тумі, – подумав він. – Чи до того місця, де був містер Тумі. Якби він не вийшов з терміналу, вони б натомість вибрали наш літак. Вони б могли зжерти його – і нас у ньому, – почавши з коліс".
Позаду нього тремтячим, благоговійним голосом Боб Дженкінс промовив:
– Тепер ми розуміємо.
– Що? – чудернацьки скрикнула, ніби їй дух забило, Бетані, сама не впізнаючи власного голосу.
Дорожній сак приземлився їй на коліна; Нік підняв голову, звільнив дівчину від сака і автоматично скинув його в прохід.
– Що ми розуміємо?
– Ну як же, що відбувається з сьогоднішнім днем, коли він стає вчорашнім, що відбувається з сучасністю, коли вона стає минувшиною. Все воно лише чекає – мертве, порожнє й безлюдне. Воно чекає на них. Воно чекає доглядачів вічності, які завжди біжать назирці, очищуючи полишений непотріб найефективнішим з можливих способом… пожираючи його.
– Містер Тумі знав про них, – промовила ясним голосом сновиди Дайна. – Містер Тумі каже, що вони ленґоліери.
А тоді двигуни "Боїнга-767" ввімкнулися на повну потужність і літак помчав злітною смугою 33.
24
Браян побачив перед собою, як дві кулі метнулися поперек злітної смуги, продерши поверхню реальності парою паралельних чорних колій, блискучих, як поліроване чорне дерево. Зупинятися було пізно. Пробігаючи через ті порожні місцини, "767-й" струсився наче пес на морозі, але Браян зумів утримати літак на злітній смузі. Він посунув уперед важелі тяги, втопивши їх, і дивився, як покажчик наземної швидкості піднімається до точки відриву.
Навіть зараз він чув те маніякальне жвакання, ті захланні звуки… хоча й не знав, чи вони долітають до його вух, чи існують тільки в його замакітреній голові. І не переймався тим.
25
Схилившись над Лорел, щоб подивитися у вікно, Нік побачив Бенгорський міжнародний аеропорт прогризеним, поточеним, понореним. Той здригався своїми розмаїто пропиляними шматками, а потім почав провалюватися в нестямні ущелини темряви.
Бетані Сімз закричала. Поряд з їхнім "Боїнгом" мчала, зжовуючи край злітної смуги, чорна колія. Раптом вона шарпнулася праворуч і зникла під літаком.
Новий приголомшливий струс.
– Воно дістало нас? – крикнув Нік. – Воно нас дістало?
Ніхто йому не відповів. Їхні бліді, перелякані обличчя прикипіли до вікон, і ніхто йому не відповів. Сіро-зеленим маревом повз них замелькотіли дерева. У кабіні Браян напружено сидів на краєчку свого крісла, чекаючи, що якась з тих куль підстрибне перед лобовим склом і прострелить наскрізь. Жодна не трапилась.
Останні червоні вогники на його приладовій панелі стали зеленими. Браян потягнув штурвал на себе, і "767-й" знову опинився в повітрі.
26
Пасажирським салоном, по-совиному лупаючи налитими кров'ю очима на своїх попутників, сунув, хитаючись, уперед якийсь чорнобородий чоловік.
– Ми вже майже в Бостоні? – нарешті поцікавився він. – Сподіваюсь, що так, бо хочу нарешті впасти в ліжко. Жах, як болить мені клята голова.
Розділ 9
Прощавай, Бенгоре. Курс на захід крізь дні і ночі. Бачити очима інших. Безкінечне провалля. Проріха. Застереження. Рішення Браяна. Посадка. Тільки летючі зірки.
1
Літак круто завертав на схід, кинувши чорнобородого, який уже подолав три чверті загального салону, на ряд порожніх крісел. Він озирнув усі інші порожні крісла вибалушеними, переляканими очима і міцно заплющив очі.
– Господи, – забурмотів він. – Марення. Клята біла гарячка. Та ще й найгірша з усіх, які були.
Він з жахом подивився довкола.
– Далі підуть жуки… де ті йобані жуки?
"Жуків нема, – подумав Алберт. – Та зачекай-но, ось коли побачиш ті кулі. Вони тобі обов'язково сподобаються".
– Пристебніться, друже, – сказав Нік. – І закрийте свою…
Він обірвав себе, не вірячи власним очам задивився на аеропорт… тобто туди, де щойно був аеропорт. Головні будівлі вже зникли, і база Національної гвардії на його західному кінці також зникла. Їхній лайнер набирав висоту над зростаючою прірвою темряви, над вічним резервуаром, який, здавалося, не має ні кінця, ні краю.
– Ох, Господи милостивий, Ніку, – пролепетала Лорел і раптом закрила собі долонями очі.
Коли вони на висоті 1500 футів пролітали над злітно-посадковою смугою 33, Нік побачив шістдесят чи й сотню паралельних колій, які бігли по бетону, краючи його на довгі смуги, що провалювалися в порожнечу. Ті смуги привели йому на згадку Креґа Тумі.
Рии-ип.
По інший бік проходу Бетані смикнула вниз і закрила віконну шторку поряд з кріслом Алберта.
– І не смій її відкривати! – заявила вона хлопцю істеричним, скандальним голосом.
– Не хвилюйся, – сказав Алберт і зненацька згадав, що свою скрипку він залишив там, унизу. Ну… тепер вона вже безсумнівно пропала. І він теж різко затулив руками собі обличчя.
2
Перш ніж Браян почав знову розвертатись на захід, він побачив те, що лежало східніше Бенгора. Там не було нічого. Повне ніщо. Там від обрію до обрію під білим склепінням неба застиглою проточиною пролягла титанічна ріка чорноти. Дерева зникли, місто зникло, сама земля зникла.