– Ніби ви´дихалося, – сказав Браян.
Алберт кивнув.
– Дякую вам, Алберте, – промовив Боб.
– Нема за що. Я можу її тепер прибрати?
– Звичайно.
Тимчасом, як Алберт ховав скрипку до футляра, а потім витирав серветкою закаляні застібки і власні пальці, Боб продовжив:
– Смаки і звуки не єдині недоладні елементи ситуації, в якій ми опинилися. Візьміть, наприклад, хмари.
– А що з ними? – запитав Руді Ворік.
– Вони не рухаються відтоді, як ми прибули, і я не думаю, що вони збираються рухатися. Я думаю, ті атмосферні процеси, в яких ми звикли жити, або зупинилися, або поволі гальмують, як старий кишеньковий годинник.
Боб на мить затнувся. Раптом він здався старим, безпорадним, зляканим.
– Як сказав би містер Гопвел, давайте без прикрас. Все тут вчувається лихим. Дайна, чиї чуття – включно з тим дивним, непевним, яке ми звемо шостим чуттям, – краще розвинуті за наші, мабуть, відчуває це найсильніше, проте, я гадаю, всі ми це відчуваємо якоюсь мірою. Тут все просто лихе. А тепер перейдімо до самої суті цієї проблеми.
Він обернувся обличчям до них.
– Не більше як п'ятнадцять хвилин тому я сказав, що за відчуттями зараз обідній час. Тепер мені здається, що зараз набагато пізніше. Третя після полудня, можливо, четверта. Не за обідом наразі бурчить мій шлунок; він бажає надвечірнього чаю. В мене жахливе передчуття, що надворі почне темнішати раніше, ніж наші годинники покажуть нам за чверть десяту ранку.
– Ближче до справи, друже, – промовив Нік.
– Я думаю, вся справа в часі, – тихо сказав Боб. – Не у вимірі, як казав Алберт, а в часі. Припустімо, що в потоці часу вряди-годи з'являється якась діра. Не викривлення часу, а проріха в часі. Проріха в самій тканині часу.
– Це найбожевільніше лайно, яке я лишень коли-небудь чув! – вигукнув Дон Ґефні.
– Амінь! – підтримав його з підлоги Креґ Тумі.
– Ні! – гостро відбрив Боб. – Якщо ви бажаєте божевільного лайна, згадайте, як звучала Албертова скрипка, коли ви стояли за шість футів від неї. Або подивіться довкола, містере Ґефні, просто подивіться довкола. Те, що відбувається з нами… те, у що ми втрапили… оце і є божевільне лайно.
Дон нахмурився й засунув руки глибоко собі в кишені.
– Продовжуйте, – попросив Браян.
– Гаразд. Я не кажу, що зрозумів усе правильно; я лише пропоную гіпотезу, яка пасує ситуації, в якій ми опинилися. Скажімо, такі проріхи в тканині часу коли-не-коли трапляються, але над незаселеними просторами – під якими я маю на увазі, звісно, океан. Я не можу сказати, чому це відбувається, але все одно логічно прийняти таке припущення, оскільки саме там, як здається, трапилася більшість тих зникнень.
– Атмосферні чинники над водою майже завжди відрізняються від атмосферних чинників над обширними земними просторами, – сказав Браян. – У цьому може бути справа.
Боб кивнув:
– Правильно чи ні, але це гарний напрямок думки, тому що так ми потрапляємо у той контекст, з яким усі добре знайомі. Це може бути схожим на рідкісні атмосферні явища, про які подеколи повідомлялося: перекинуті догори дном смерчі торнадо, закільцьовані райдуги, зоряне світло вдень. Такі проріхи в часі можуть з'являтися і зникати у випадковому порядку або можуть рухатися так, як рухаються атмосферні фронти і антициклони, але вони дуже рідко з'являються над суходолом. Проте будь-який статистик вам скаже, що те, що може трапитися, рано чи пізно трапиться, тому ми припустимо, що минулої ночі така проріха нарешті з'явилася над суходолом… і ми мали нещастя в неї влетіти. І ми знаємо ще дещо. Якесь невідоме правило чи властивість цієї фантастичної атмосферної примхи робить неможливим для будь-чого живого пройти крізь неї інакше, як тільки в стані міцного сну.
– Ай, чисто тобі якась страшна казка, – сказав Ґефні.
– Я цілком погоджуюся, – озвався Креґ з підлоги.
– Заткни свою срану пельку, – гарикнув на нього Ґефні.
Креґ заморгав, а потім задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирі.
– Схоже на правду, – тихенько промовила Бетані. – Схоже на те, що ми не в ладу з… з усім.
– Що сталося з екіпажем і пасажирами? – запитав Алберт. Пригніченим голосом. – Якщо літак пролетів наскрізь і ми опинилися тут, що сталося з іншими?
Власна уява вже забезпечила його відповіддю у формі раптової невитравної картини: сотні людей валяться з неба, тріпочуть краватки і піджаки, задираються вгору сукні, відкриваючи пояси для панчіх і нижню білизну, спадає взуття, з кишень випадають авторучки (тобто, ті, що не залишилися в літаку); люди розмахують руками й ногами і намагаються кричати в розрідженому повітрі; люди, після яких залишилися гаманці й сумочки, і дріб'язок монет, і – принаймні в одному випадку – кардіостимулятор. Він побачив, як вони, наче невибухлі бомби, б'ються об землю, плющачи кущі, здіймаючи хмарки кам'янистої пилюки, карбуючи ложе пустелі обрисами своїх тіл.
– Як на мій здогад, вони випарувалися, – сказав Боб. – Розутілилися на прах.
Дайна спершу не зрозуміла; потім вона згадала сумочку тітки Вікі з дорожніми чеками, які в ній так і лишилися, і почала тоненько плакати. Лорел обняла сліпу дівчинку, обхопивши її хрест-навхрест руками за плечі. Тим часом Алберт палко дякував Богові за те, що його матір, передумавши в останній момент, вирішила врешті-решт не супроводжувати його на схід.
– У багатьох випадках їхні речі пропали разом з ними, – продовжував письменник. – Ті, що полишили свої гаманці і сумочки, мабуть, подіставали ці речі під час тієї… тієї Події. Хоча тут важко судити. Що зникло, а що залишилося – наразі я, мабуть, більше, ніж про щось інше, думаю про ту перуку – здається, ні ладу, ні складу цій проблемі не додає.
– Ви правильно кажете, – вклинився Алберт. – Ті хірургічні штифти, наприклад. Я сумніваюся, щоб людина, якій вони належали, витягла їх з коліна чи плеча, аби погратися, бо їй стало нудно.
– Тут я погоджуюся, – сказав Руді Ворік. – Ще рано було для довгого польоту, щоби аж так знудитися.
Бетані подивилася на нього, ошелешена, і вибухнула реготом.
– Я родом з Канзасу, – продовжив Боб, – і ця примха долі приводить мені на згадку ті торнадо, які ми там звикли подеколи переживати влітку. Вони можуть цілком згладити зі світу фермерський будинок, залишивши стояти нужник, або стерти геть стодолу, не порушивши й ґонтини на силосній башті, яка стоїть просто поруч.