– Я чув про цей випадок, – сказав Нік. – Гадаю, він і став підставою для зловісної репутації того Трикутника.
– Ні, там пропало багато і літаків, і кораблів, – заперечив Алберт. – Я читав про це книгу Чарльза Берліца[146]. Дуже цікава книжка. – Він роззирнувся. – Просто ніколи не думав, що сам потраплю в таке, якщо ви розумієте про що я.
Дженкінс сказав:
– Я не знаю, чи зникав раніше якийсь літальний апарат над континентальною частиною Сполучених Штатів, але…
– Таке траплялося багато разів з малими літаками, – озвався Браян, – а одного разу, приблизно тридцять п'ять років тому, таке трапилося з пасажирським авіалайнером. На борту було більше сотні пасажирів. У 1955-му чи в 1956-му це було. Перевізником були чи то "Ті-Дабл'ю-Ей", чи "Монарх"[147], здається, якась з цих компаній. Літак прямував з Сан-Франциско у Денвер. Пілот зв'язався по радіо з диспетчерською вежею в Ріно[148] – абсолютно рутинно, – а потім той літак зник, ніби його ніколи й не було. Звичайно, почалися пошуки… але нічого.
Браян помітив, що всі дивляться на нього з певного кшталту лячним зачаруванням, і ніяково засміявся:
– Авіаторські історії з привидами, – сказав він з вибачливою ноткою в голосі. – Звучить, як титр у якомусь з коміксів Ґері Ларсона[149].
– Готовий закластися, всіх їх переносило, – пробурмотів письменник. Він знову почав чухати собі щоку. Вигляд мав стривожений – майже нажаханий. – Тобто, якщо не знаходили тіл…
– Будь ласка, розкажіть нам, що ви знаєте або думаєте, що знаєте, – попрохала Лорел. – Враження від цього… від цих подій… вони буквально придавлюють людину. Якщо я найближчим часом не отримаю якихось відповідей, боюся, вам доведеться й мене зв'язати і покласти поруч з містером Тумі.
– Не лестіть собі, – відгукнувся Креґ ясним голосом, хоча прозвучало це загадково.
Боб подарував йому черговий ніяковий позирк, та потім, нарешті, ніби зібрався з думками.
– Тут нема безладу, а в літаку безлад є. Тут нема електрики, а в літаку електрика є. Це не зовсім переконливо, звичайно – літак має власне, автономне джерело живлення, а сюди електрика подається з якоїсь електростанції, яка стоїть хтозна-де. Та втім, згадайте про сірники. Бетані прилетіла в нашому літаку, і її сірники чудово горять. Сірники, які я взяв з тутешньої вази, як їх не кресай, не займаються. Револьвер, який дістав містер Тумі – з офісу служби безпеки, я собі уявляю, – заледве вистрелив. Я здогадуюся, якби ми спробували ввімкнути якийсь ліхтарик на батарейках, він би також не працював. А якби й загорівся, то ненадовго.
– Ви праві, – сказав Нік. – І нам не потрібно шукати ручний ліхтар, щоб перевірити вашу теорію. – Він показав угору. Там на стіні поза кухонним грилем містилися лампи аварійного освітлення. Так само безживні, як і верхні світильники. – Вони працюють від акумуляторів, – продовжував Нік. – Коли пропадає електрика, їх вмикає світлочутливий сенсор. Зараз тут достатньо темно, щоб вони почали працювати, але цього нема. Що означає: або сенсор вийшов з ладу, або розрядилися акумулятори.
– Я підозрюю, що і те, й інше, – сказав Боб Дженкінс. Він повільно пройшов до ресторанних дверей і визирнув за них. – Ми опинилися у світі на позір цілісному і досить добре впорядкованому, але це також світ, який здається майже виснаженим. Газовані напої ви´дихалися. Їжа втратила смак. Немає запахів. Ми самі все ще чимсь пахнемо – наприклад, я відчуваю парфуми Лорел і капітанів лосьйон після гоління, – але все інше, схоже, втратило свої запахи.
Алберт взяв одну зі склянок з пивом і прискіпливо понюхав. Запах таки є, вирішив він, але дуже-дуже слабенький. Квіткова пелюстка, яка багато років пролежала між сторінками книжки, могла б подарувати таку само віддалену згадку про запах.
– Те саме стосується й звуків, – продовжував Боб. – Вони пласкі, одновимірні, абсолютно без резонансу.
Лорел згадалося те мляве "цюп-цюп" її високих підборів по бетону і відсутність луни, коли капітан Інґал перед ескалатором склав долоні рупором біля рота і кричав нагору, гукаючи містера Тумі.
– Алберте, можна мені попрохати вас що-небудь зіграти на скрипці? – запитав Боб.
Алберт поглянув на Бетані. Вона посміхнулася й кивнула.
– Гаразд. Звісно. Мені й самому трохи цікаво, як вона звучить після того, – кинув він погляд на Креґа Тумі. – Ну, ви розумієте.
Він відчинив футляр, скривившись, коли його пальці торкалися застібки, яка розбила лоба Креґові Тумі, й дістав звідти скрипку. Коротко її погладив, потім взяв у праву руку смичок і встановив скрипку собі під підборіддям. Так Алберт постояв якусь мить, думаючи. Власне, якого саме роду музичний твір личить цьому дивному, новому світу, де ні телефон не дзвякне, ні собака не дзявкне? Ралфа Вон Вільямса[150]? Стравінського? Моцарта? Можливо, Дворжака? Ні, ніхто з них тут не годиться. І тут осяяло надхнення і він заграв "Хтось на кухні з Дайною"[151].
Посеред мелодії смичок, затнувшись, зупинився.
– Я думаю, ти таки пошкодив скрипку, коли жахнув нею того парубка по голові, – сказав Дон Ґефні. – Звук у неї, наче вона ватином набита.
– Ні, – повагом мовив Алберт. – З моєю скрипкою все абсолютно нормально. Я можу про це судити з того, як вона вчувається, як струни поводяться в мене під пальцями… але тут є дещо інше. Підійдіть-но сюди, містере Ґефні.
Ґефні підійшов і став поряд з Албертом.
– А тепер нахиліться до скрипки якомога ближче. Ні… не аж так близько; так я вам око смичком виштрикну. Отак. Отак добре. Послухайте тепер.
Алберт почав грати, подумки наспівуючи мелодію, як він це завжди робив, граючи таку банальну, але безкінечно життєрадісну, сракосмичну музику.
"Співаймо, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, дзенькотить старе банджо".
– Чуєте різницю? – спитав Алберт, закінчивши.
– Зблизька воно набагато краще звучить, якщо це те, про що ти питаєшся, – сказав Ґефні. Він дивився на Алберта з відвертою повагою. – Ти граєш добре, малий.
Алберт усміхнувся Ґефні, але тією, до кого він заговорив, насправді була Бетані.
– Іноді, коли я впевнений, що поряд нема мого викладача музики, я граю старі пісні "Лед Зеппелін"[152], – сказав він. – То такі штуки, що насправді аж іскряться на скрипці. Ти була б здивована. – Він подивився на Боба. – У всякому разі, це підтверджує те, що ви казали. Що ближче слухаєш, то краще звучить скрипка. Це з повітрям щось не те, а не з інструментом. Воно не проводить звук так, як мусило б, і тому те, що долітає, звучить так, як те пиво смакує.