Якусь мить вони були задивилися одна одній в очі і мало не розреготалися разом. Це могло б зробити їх друзями, якби так сталося… проте не сталося. Не зовсім.
– А як щодо вас, Лорел? Ви відчуваєте синдром фільму-катастрофи?
– Боюся, ні, – відповіла Лорел… а тоді таки почала сміятися. Бо в голові їй червоним неоном промайнула думка: "Ох, ти ж і брехуха!"
І Бетані також захихотіла, прикриваючи собі долонею рота.
– Господи Ісусе, – вимовила вона за хвилину. – Я хочу сказати, що це вже суцільний чортячий сказ, розумієте?
Лорел кивнула:
– Розумію. – Трохи повагавшись, вона спитала: – А вам потрібна реабілітація, Бетані?
– Я не знаю. – Дівчина відвернулася, знову дивлячись у вікно. Усмішка її зникла і голос спохмурнів. – Гадаю, мабуть, так. Я звикла думати, що все це тільки розваги на вечірках, а тепер уже й не знаю. Все вийшло з-під контролю. Але відправляти мене отаким чином… я почуваюся свинею, яку женуть на бійню.
– Мені жаль, – сказала Лорел. Але жаль їй також було себе.
Сліпа дівчинка вже прийняла її; Лорел не потрібна була друга прибрана дочка. Тепер, коли Лорел знову цілком позбавилася сонливості, вона виявила, що їй страшно – дуже страшно. Їй не хотілося опинитися в ролі сміттєвого бака Бетані, якщо та збереться вивалювати велику купу своїх гризот у стилі фільмів-катастроф. Ця думка змусила її знов усміхнутися; вона просто не могла втриматися. Дійсно, що суцільний чортячий сказ. Так і є.
– Мені також жаль, – мовила Бетані, – але, думаю, зараз не той час, щоб про це непокоїтися, еге ж?
– Гадаю, мабуть, що так, – відповіла Лорел.
– А пілот ніколи не зникав у якомусь з тих аеропортівських фільмів, ні?
– Такого я не пам'ятаю.
– Вже майже шоста година. Залишилося летіти дві з половиною.
– Так.
– Якщо тільки світ там і досі є, – сказала Бетані, – для початку й цього вже вистачить. – Вона знову подивилася на Лорел уважно. – Мабуть, у вас зовсім нема ніякої трави, чи як?
– Боюся, немає.
Бетані знизала плечима, подарувавши Лорел втомлену, але в той же час якусь чудернацьки переможну посмішку.
– Ну, – промовила вона. – Тут ви мене перевершуєте – я просто боюся.
6
Дещо перегодом Браян Інґал знову звірив свій курс з повітряною швидкістю, навігаційними покажчиками і картою. Наостанок він подивився собі на годинник. Було дві хвилини по восьмій.
– Ну, – не озираючись, звернувся він до Ніка, – я думаю, час приблизно настав. Всратися або обхезатись.
Він потягнувся рукою до кнопки "ЗАстебнУТИ ремені безпеки". Стиха, приємно дзеленькнув дзвоник. Потім Браян клацнув тумблером інтеркому і взяв мікрофон.
– Вітаю, леді і джентльмени. Це знову капітан Інґал. Ми зараз над Атлантичним океаном, приблизно за тридцять миль від узбережжя штату Мейн, і дуже скоро я розпочну зниження в напрямку району Бенгора. За звичайних обставин я не вмикав би застереження щодо ременів безпеки так рано, але обставини у нас незвичайні, а моя мати завжди казала, що розсудливість є найкращою складовою хоробрості. А поза гумором, я хочу, аби ви переконалися, що ремені безпеки на вас затягнуті й застебнуті. Умови під нами не здаються якимись особливо загрозливими, проте, оскільки радіозв'язку я не маю, погода там може подарувати нам усім якісь сюрпризи. Я весь час сподівався, що хмари розійдуться, і над Вермонтом таки помітив кілька невеличких шпарин, але, боюся, їх знову затягнуло. Зі свого досвіду пілота можу вам сказати, що хмари, які ви бачите під нами, не є підставою очікувати якоїсь дуже поганої погоди. Гадаю, в Бенгорі погода може бути похмурою, з невеличким дощем. А зараз я починаю наше зниження. Будь ласка, зберігайте спокій. Уся приладова панель у мене горить зеленим, тож усі процедури тут, у пілотській кабіні, залишаються рутинними.
Браян не обтяжував себе програмуванням автопілота на зниження; зараз він розпочав цей процес власноруч. Він завів літак у довгий, повільний поворот, і сидіння під ним злегка похилилося вперед, коли "767-й" почав повільно планувати вниз, до хмар на висоті 4000 футів.
– Дуже втішливо, еге ж, – сказав Нік. – Вам варто було стати політиком, друже.
– Сумніваюся, що пасажири зараз почуваються дуже втішно, – відповів Браян. – Про себе я знаю, що ні.
Фактично, йому було страшно, як ніколи під час керування літаком. Порівняно з цією ситуацією, падіння тиску під час того рейсу №7 з Токіо здавалося дрібною вадою. Серце в його грудях гупало повільно і важко, неначе похоронний барабан. Браян глитнув і почув, як у нього клацнуло в горлі. "Боїнг" проминув 30 000 футів і продовжував зниження. Ті білі безформні хмари тепер поближчали. Вони простягалися від обрію до обрію, немов підлога якогось фантастичного бального залу.
– Мені до всирачки страшно, друже, – промовив Нік Гопвел дивним, хрипким голосом. – Я бачив, як гинуть люди на Фолклендах[113], сам отримав там кулю в ногу, маю на доказ того тефлонове коліно, я лише на волосину врятувався від вибуху вантажівки-бомби в Бейруті – у вісімдесят другому то було, – але ніколи мені не було так страшно, як оце зараз. Певною мірою мені хочеться схопити вас і примусити повернути нас назад, вгору, на таку висоту, на яку тільки спроможна залетіти ця пташка.
– Нічого доброго з того не вийшло б, – відповів Браян. Тон у нього більше не був врівноваженим; він почув у ньому власне серцебиття, від чого голос дріботів, скачучи з крихітними варіаціями вгору і вниз, наче в джизі. – Згадайте, що я вже казав: ми не можемо залишатися в повітрі вічно.
– Сам знаю. Але я боюся того, що під тими хмарами. Або не під ними.
– Ну, ми це з'ясуємо разом.
– Іншого вибору нема, друже?
– Жодного.
"Боїнг-767" проминув 25 000 футів і продовжував зниження.
7
Усі пасажири перебували в загальному салоні; навіть той лисий чоловік, який більшу частину польоту вперто тримався свого крісла в бізнес-класі, тепер приєднався до них. Ніхто не спав, окрім бороданя в самому хвості. Звідти чулося його безтурботне хропіння, й Алберт Кавснер на мить відчув гостру заздрість – якби ж то він теж міг прокинутися вже після того, як вони опиняться в безпеці на землі, як це майже напевне відбудеться з бороданем, і сказати те, що майже напевне скаже цей бородань: "Де це ми, чорти забирай?"