"Друзі мої, мене було викрадено тими…
Рии-ип.
…і я зміг вирватися, тільки коли я…"
"Якщо мушу, я можу вбити їх обох. Фактично, я можу вбити їх усіх".
Пальці Креґа Тумі почали рухатися знову. Він дорвав до кінця смужку, кинув її на підлогу і почав відривати наступну. Сторінок у цьому журналі було багато, багато смужок вийде з кожної, а це означало, що попереду, допоки не приземлиться літак, лежить ще багато роботи. Але його це не турбувало.
Креґ Тумі був парубком, нарваним до роботи.
5
Лорел Стівенсон не запала знову в глибокий сон, а лише зісковзнула в легку дрімоту. Її думки – які в цьому безприв'язному стані стали ближчими до марень – повернулися на те, навіщо вона насправді летіла в Бостон.
"У мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка", – сказала тоді вона, але то була брехня. У ній містилася крихітна зернина правди, але Лорел сумнівалася, щоб її слова звучали достатньо правдоподібно; її виховували не брехухою, і тому вона була не дуже вправною в цьому ділі. Та й не те, щоби бодай когось з людей, які залишилися в їхньому літаку, турбувало – правда це чи ні, думала вона. Не в такій ситуації. Той факт, що вона летить у Бостон, аби познайомитися – і майже напевне переспати – з чоловіком, з яким ніколи до того не зустрічалася, бліднув перед тим фактом, що з літака, в якому вона прямує на схід, зникла більшість пасажирів і весь екіпаж.
"Люба Лорел.
Я з нетерпінням чекаю зустрічі. Коли ти зійдеш з трапа авіалайнера, тобі не знадобиться дивитися на мою фотографію. В животі в мене стільки метеликів, що тобі достатньо буде побачити хлопця, який пурхає десь під стелею".
Звали його Даррен Кросбі.
Їй не потрібно дивитися на його фотографію; це істинна правда. Його обличчя вже закарбувалося в її пам'яті, так само як і більшість його листів. Інше питання – чому? Але на це питання відповіді вона не мала. Жодного уявлення не мала. Черговий доказ спостереження Дж.Р.Р.Толкіна: мусиш бути обережним кожного разу, коли виходиш за двері, бо стежина, що пролягає від твого дому, є насправді дорогою, і дорога та завжди веде вдалечінь. А як не будеш обережним, може статися так, що тебе просто затягне… ну… й опинишся десь чужинцем у чужому краї, сам не уявляючи, як ти туди потрапив.
Лорел розказала всім, куди летить, але не сказала нікому, чому й навіщо. Вона була випускницею Каліфорнійського університету з дипломом магістра бібліотекознавства. Далебі не модель, але гармонійно збудована, на неї було приємно дивитися. Її добрі друзі, невеличке коло яких вона мала, були б вражені її намірами: вирушити в Бостон, плануючи побути з чоловіком, якого вона знає лише з листування, чоловіком, з яким вона познайомилася через безмежну колонку приватних оголошень у часописі "Друзі та коханці".
Насправді вона й сама була вражена.
Даррен Кросбі був на зріст шість футів і один дюйм, важив сто вісімдесят фунтів[109] і мав темно-сині очі. Даррен віддавав перевагу шотландському віскі (але без надміру), мав кота на ім'я Стенлі, був безумовним гетеросексуалом і доброчесним джентльменом (чи то сам так стверджував) і вважав ім'я Лорел найгарнішим з усіх, які він коли-небудь чув. Фотографія, яку він надіслав, демонструвала чоловіка з відкритим, приємним, розумним обличчям. Лорел здогадувалася, що він належить до того типу чоловіків, котрі, якщо не голяться двічі на день, мають зловісний вигляд. І то було фактично все, що вона знала.
Протягом останніх півдесятка років Лорел листувалася з півдесятком чоловіків – просто таке в мене хобі, думала вона, – але ніколи не очікувала від себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принадність Даррена криється в його своєрідному, самопринизливому почутті гумору, проте з гнітючою ясністю усвідомлювала, що справжня причина зовсім не в ньому, а в ній. І чи не ховалася справжня принадність у її неспроможності зрозуміти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто відлетіти у невідомість, сподіваючись, що там спалахне справдішня іскра?
"Що ж це ти таке робиш?" – знову й знов запитувала вона в себе.
Літак пролетів крізь легку бовтанку і далі знову пішов гладенько. Лорел виринула з дрімоти і роззирнулася. Побачила, що та юна дівчина-підліток зайняла крісло навпроти неї. Дивиться в ілюмінатор.
– Що ви бачите? – запитала Лорел. – Є там що-небудь?
– Ну, сонце встало, – відповіла дівчина. – Але то й усе.
– А на землі як?
Лорел не хотілося підводитися, щоб подивитися самій. На ній все ще спочивала голова Дайни, їй не хотілося будити малу.
– Землі не видно. Внизу все в хмарах.
Дівчина обернулася. Очі у неї вже прояснішали, а обличчя знову набуло – небагато, проте бодай трохи – кольору.
– Мене звуть Бетані Сімз. А вас як?
– Лорел Стівенсон.
– Як ви вважаєте, з нами все буде гаразд?
– Думаю, так. – А потім додала, неохоче: – Сподіваюся, що так.
– Мені лячно від того, що може виявитися під тими хмарами, – мовила Бетані. – Втім, мені й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирішила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнів у тітки Шони, хоча вже через десять днів починаються заняття в школі. Думаю вся її ідея полягає в тому, що я, немов оте ягнятко Мері[110], вийду з літака, а тітка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.
– Яку мотузку?
– Через "Йдіть" не ходи, двісті доларів не забирай[111], катай до найближчого реабілітаційного центру і починай очищатися, – сказала Бетані. Вона пропустила пальці собі крізь коротке, темне волосся. – У мене все було вже таким химерним, що це видається просто додатком до того самого. – Вона поглянула на Лорел уважніше. – Це насправді відбувається чи ні? Я хочу сказати – я вже себе щипала. Кілька разів. Нічого не змінилося.
– Насправді.
– А здається нереальним, – сказала Бетані. – Схожим на якийсь ідіотський фільм-катастрофу. "Аеропорт-1990" чи щось таке. Я весь час озираюся, шукаю бодай парочку якихось старих акторів, типу Вілфорда Бримлі й Олівії де Гевіленд[112]. Вони мусять познайомитися під час цього лайносрачу і закохатися одне в одного, розумієте?
– Не думаю, що вони присутні в нашому літаку, – серйозно відповіла Лорел.