— Спати, спати й спати,— промовила вголос.— Ви таки переборщили, очевидно, підливаючи мені за вечерею. Вам хіба не хочеться спати?
— Ні,— відповів він сухо.— Ми звикли не спати ночами.
— О, я знаю.
— Що ви знаєте?
— Та хто ж не знає, як офіцери проводять ночі. Пияцтво, картярство, оргії.
— Та й се,— злісно кинув ї корнет.— В сім також є своя краса.
— Краса? В пияцтві, в оргіях.
— Так, і в пияцтві, і в оргіях. Особливо, коли тобі треба струснутися, позбутися чогось прикрого...
— Се помагає?
Помагає, красна панно. І зараз я верталось до пана директора, щоб продовжити вечір, поки не покличуть до виконання обов'язку.
— Стріляти? — аж уперед ступила панна Клава.
— Там видно буде... Добраніч!
Він вклонився й повернувся йти.
— Стійте! Чуєте? — гукнула йому навздогін вона.— Ще встигнете напитись. Проведіть мене краще до кімнати, бо я боюсь вступити до темного коридору.
Він зупинився, постояв мить, ніби вагаючись, і вернувся мовчки.
— Нате ось ключа й одімкніть двері,— промовила панна Клава, коли вони ввійшли в коридор.— Так. Калоші скиньте.
Корнет слухняно зробив те, що вона звеліла, й пропустив її в кімнату.
— Чого ж стали? Висмикніть ключа з того боку й замкніть двері.
— Ну, ми тепера дома,— говорила вона, засвічуючи лампу.— Ви собі можете розмовляти... Сідайте ж!.. А я приберу зачіси, бо важко на голову.
Він сів і мовчки стежив за тим, як вона повісила сак на гвіздку, скинула капелюшок і поклала його на стільця, після того підійшла до чепурно прибраного ліжка і, одкинувши м'яку ковдру, кинула подушки до узголов'я.
— Вам не хочеться говорити? — спитала, підійшовши до дзеркала.— Може, спати хочете, то йдіть.
Підняла руки. Кілька бистрих рухів, і пишне золото волосся вкрило плечі. Почала розчісувати.
— Ви таки мовчите? — повернулася вона до нього і, нахиливши голову, обережно водила гребінцем по волоссю, придержуючи його другою рукою.— Скажіть, я вам подобаюсь?
Він зірвався з місця.
— Клаво... не тільки се, а... а... я не знаю... Як тільки побачив вас, то закохався, загинув, пропав...
Корнет стояв серед кімнати й смішно розводив руками, ввесь захоплений, тремтячий.
— Ви така... дивно хороша... Яке у вас розкішне волосся. І взагалі ви вся якась... ну, не можу сказати яка, бо в такі хвилини не вистачає слів.
— В які хвилини?
— В такі, як ся... Люблю я вас, розумієте, до божевілля люблю.
Він кинувся до неї, простягти руки, й чорні очі його дико світилися.
— Стривайте, гребінець зламаєте,— спокійно промовила вона.
— Ат... гребінець!.. Киньте його к чорту! Чи до гребінця тут, коли людина стоїть між життям і смертю.
— Подліпчастий, ви промовляєте, як семінарист, і ваш трагізм анітрішечки не зворушує,— утримуючи сміх і насупивши брови, зауважила панна Клава.— Але я бачу в вас щось інше. Ви маєте серце й вулканічний темперамент і тим довели, що носите мундир з честю.
— Панно! — спалахнув корнет.— В такі моменти небезпечно жартувати.
— Я й не жартую, а кажу серйозно... Ну, буде, пізно вже, незабаром розвидниться...
Вона загасила лампу.
. . . . . . . . .
— Яке щастя, яке щастя...— стоячи біля, ліжка навколішках і схиливши голову до її руки, шепотів Подліпчастий, сп'янілий, схвильований.
— Що? — повернула вона голову, ніби прокидаючись.— Щастя? А, так, так...
Повернувши голову до стіни, вона закинула за неї свої прекрасні руки й дрімала в знемозі. Він нешвидко підвівся й почав зодягатись.
— Хочете йти?.. Ну... йдіть... або ні, стійте. Побудьте ще... Яка тепера година?
В сінях почулася хода, а потім стук у двері. Подліпчастий заметушився.
— Хто там? — спитала панна Клава, широко розкривши очі й підвівшись на лікоть.
— Се я,— пізнала вона голос Костя.— Чи не вийшли б ви? Справа негайна.
— А що таке?
— Прибули штрейкбрехери... Наші не пускають їх. Директор і надзиратель загрожують стріляти, та офіцера ніяк не знайдуть.
— Я зараз... Ідіть собі.
— Порадитись треба. Се ж єрунда! Якось треба запобігти...
— Гаразд, ідіть... Скажіть, що не стрілятимуть. Авжеж, Подліпчастий? Ви не стрілятимете?
— Як же я можу?.. Добраніч, я мушу поспішати.
— Так? — блиснула вона очима.— Але ви не стрілятимете, чуєте?
— А вам, панно Клаво, що до того?
— Ви не стрілятимете? Слухайте, підійдіть сюди...
— Вибачте... але я повинен... До побачення!
Він узявся за ключ.
Панна Клава хутко вихопила з-під перини невеличкого чорного плесковатого револьвера, націлилась в його темну фігуру й тричі вистрілила.
Подліпчастий хитнувсь назад, потім вперед і впав коло порога, застогнавши.
— Казала ж...— прошепотіла зблідлими губами панна Клава.— Казала ж... не стрілятимеш...
Притулила дуло до виска й вистрелила ще раз...
1913