"Подліпчастий,— посміхаючись, думала вона про себе.— Що за ідіотське прізвище! Підлипчастий, певне... Сказати, щоб се багато промовляло про породу, не можна. Синок якогось дукаря, видимо, або особистого дворянина..."
Гості страшенно нудились, а старенький помічник бухгалтера, пан Левандовський, навіть дрімав, глибоко вмостившись у кріслі; тому, коли зрештою мосьє Тушар скінчив гру бравурним фіналом, всі зітхнули з пільгою й з великою вдячністю заплескали в долоні, чим трохи не до сліз схвилювали музичного француза. Його в тую ж мить оточили дами, розсипаючи перед ним всякі приємнощі й підсолоджуючи їх чарівними усміхами. Мужчини скупчились осторонь і гомоніли стиха про те, що не завадило б, після чималої-таки музичної порції, випити по чарці та закусити, а потім попрацювати коло "пульки".
Панна Клава зауважила, що Подліпчастий так само радий був закінченню концерту мосьє Тушара. Стиснувши музиці руку на знак вдячності, він підійшов до неї.
— Вже вибачте,— промовив корнет, стріляючи очима,— а я до вас підсяду, бо хоч наш високоповажаний мосьє Тушар пречудовий музика, але мені почало вже ссати під серцем, слово честі!..
— Справді? — посміхнулась панна Клава.— Мосьє Тушар зробив, безперечно, значну помилку, що до піаніно не додав доброго турецького барабану, аби догодити панові корнетові.
Подліпчастий спалахнув, насилу втримавши себе, щоб не зашарітись.
— Хм... Одначе... панна Наталя має язичок, подібний до добре гартованого й вигостреного леза.
— Клава, мосьє Підлипчастий.
Він блиснув очима й нервово підкрутив вуса, але в тую ж мить видавив на обличчі приємну усмішку.
— Вибачте, прошу вас, і не будемо сваритись. Навіщо се, коли можна з приємністю час збавити.
Він устромив у неї свої хороші колючі очі і з притиском додав:
— Я певний, що в нас із вами знайдеться чимало спільного, такого, на чім ми залюбки порозуміємось.
Панна Клава високо підняла брівки й з зацікавленням скоса поглянула йому в його нахабні очі.
— Цікаво... А саме? — глузливо спитала вона.
— Найсамперед, ви чарівно хороші, і вже се саме є найміцнішою підвалиною згоди...
— Хм... се як по-воєнному зветься? Рішучою атакою?
— Облишімо, красна панно, воєнну термінологію. Занадто мені її на службі, щоб і тут розважатись!
— А ви приїхали сюди розважатись?
— До вашого приходу думав, що ні, а тепер бачу, що само небо...
— Ат, облиште ваш високий штиль!.. Стріляти приїхали? Правда ж?
Подліпчастий посміхнувся:
— Здебільшого до сього не доходить.
— "Для устрашения", виходить... Ну, а як дійде?
Корнетові очі блиснули хижим огником. Підкреслюючи слова, він роздільно проказав:
— Перестріляю, не вагаючись...
І знов солодкувато-приємна усмішка заясніла йому на виду.
— Але... яке нам зараз до всього того діло?.. Чого ви так дивитесь на мене?
— А знаєте... ви мені подобаєтесь,— цілком серйозно промовила панна Клава.
— Справді? Чим саме?
— Правдивим поглядом на річі.
— Ви думаєте, що се правдивий погляд? — з підозрінням подивився на неї корнет, насторожившись.
— Безперечно. Не сльози ж проливати над злиденним шахтарським життям приїхали ви сюди. Не люблю ліберального кисляйства, покликання на обставини й таких інших виправдань, яким ніхто ніколи не йме віри. Тут принаймні все ясно, як божий день. Ви й в усьому такий... правильний?
Корнет не спускав з неї очей, ніби бажаючи зміряти, скільки щирості в сих її міркуваннях.
— Я в усьому такий "правильний",— знов з притиском Відповів він.
Її се розсмішило...
— Чи не тому ви так зненацька пішли в атаку, як тільки забалакали зо мною?
— Авжеж,— засміявся й він.
— Се теж належить до виконання священного обов'язку?
— О, так!
— У вас і тут "без послаблений"?
— Обов'язок вояка, красна панно.
Мосьє Тушар закликав до вечері.
За стіл Подліпчастий сів поруч панни Клави і, на велику спокусу й замішання рудничних дам, перевершив сам себе в упаданні за прекрасною сусідкою. А надто вражало моральних паній те, що корнет тільки те й робив між їжею, що підливав до Клавиної чарки, цокався тільки з нею й ні разу ні з ким, крім неї, не забалакав. Так само й після вечері корнет не одходив уже від панни Клави і, коли вона прощалася, щоб іти додому, він рішуче заявив, що проведе, хоч би там що вона, аж до порогу її кімнати. Вона засміялася й сказала, що після такої його рішучості офірувати навіть життям, вона безповоротно повірила в його хоробрість і лицарство.
— А що ви думаєте! — промовила одна з паній.— Тепера страшно самій ходити вночі. Шахтарі з голоду поробились гірш од скажених псів. Так і начувайся, що який-небудь шпирне ножем з-за угла.
— О, мені нема чого лякатись! — засміялась панна Клава.— Маючи такого оборонця, як пан Подліпчастий, не страшно здибатись і з самим... агітатором лице в лице, і хоч би він тиждень не їв, то не зважиться нас проковтнути.
Вони вийшли. Чи під впливом випитого за вечерю, чи від подиху тихої теплої весняної ночі, корнет розм'як і почув приплив мрійного смутку.
— Можна? — спитав він, злегка беручи її під руку.— Вам не неприємно буде?
— Що? — не зрозуміла вона одразу, дочуваючись до того, як на повітрі знову верталося до неї те саме почуття глибокої зануди.— А-а... будь ласка. Навпаки, мені дуже-дуже приємно. Стежкою ж ітиму я, а не ви... Ви в калошах?
— Тільки через те?.. А мені здалось... мені здалося, що, незважаючи на ваш напівглузливий тон, у вашім голосі і особливо в очах проривалася тепла приязнь.
— Правда? Ви помітили?
— Мені здавалося... Невже я помилився?
Подліпчастий міцно притис її руку й зазирав їй у вічі закоханим, мрійним поглядом.
Панна Клава скоса глянула на нього й розсміялася. Корнет зупинився.
— Отакої,— промовила вона,— чого ж ви стали в болоті? Ходімо, вже недалеко. Ось і моя кватира. Та не дивіться так на мене, а то мені, далебі, страшно...
Зійшла на ганок. Було темно й тепло, як у льоху, а врочиста спокійна тиша віщувала недалекий світанок. Вона повернулась, щоб попрощатись, подала руку, але в тую ж мить спустила її, ніби дослухаючись до чогось, думаючи про щось. Голова злегка крутилась, як у тумані, й у всім тілі почувалась знемога: так би й упала, не роздягаючись, на ліжко, так би й заснула вмить...