КАЗКА СТАРОГО МЛИНА
Драма
ДІЄВІ ОСОБИ:
Вагнер, гірничий інженір, молодий,
дуже вродливий.
Крамаренко, землемір.
Трохим, лакей Вагнера.
Ма-рта, стара клюшниця.
Таран, дідич.
Марія, Сусанна — дочки його.
А н ел ь к а, Фані — тимчасові гості.
Перший і другий гості, приятелі Вагнера.
Подорожній.
Робітники.
Д і д-м ель ник.
Мар'яна, його онука.
Юрко, чабан, німий.
і
Берег річки. На другім плані гребля, старий млин, верби.
До них спускається високий, скелистий протилежний берег.
Смеркає; все повито легким, прозорим туманом. Чути,
як шумить вода. Сходить місяць. Із степу лине ледве чутний,
тужливий плач отари.
Д і Д-М ельник
(дослухається, сидячи на призьбі
коло дверей).
Як тільки ніч зашепче, мов та відьма,
Нависне скрізь: в степу і над млином,
В туман легкий повиє верби й скелі,
Приспить дурну зозулю десь у лузі
І викличе на небо тихі зорі,—
То сказ немов на його найде враз:
Одно гуде, плюскоче та співає,
А може, грає — добре не розчуєш.
А-ач, якої витина старий!
Неначе парубок, якому з жиру
Тремтять коліна до дівчат, а глузд
Тікає геть, горлянка ж та язик
Спочинку і на хвильку не зазнають —
Іржуть та мелють все, як в добру повідь
Вишняк на річці... Хе-хе-хе!.. Дарма
Твої весняні чари, дідугане!..
Зависла ніч, зіходить онде місяць.
Заснув і занімів до ранку степ,—
Не зглянешся, як стане тут Юрко:
Хе-хе... А де вже довгій бороді
Змагатися та з кучерями, котрим
Назустріч лине серденько дівоче!
Гай-гай! цих чар перемогти не квапся.
Шумуй, кипи — я спатиму спокійно.
А спати час...
(Позіхає й нешвидко зникає у млині).
З правого боку виходить інженір Ваги ер,
Крамаренко і робітник Трохим.
Вагнер
Зморився добре я...
То розташуймось тут?.. (До Трохима).
Неси сюди,
Що маєм на візку. Та розпряжи
Коня и пусти попастись на узліссі.
(Трохим зникає).
Це млин?.. Яка тут всюди глушина!
Ходили день — все степ, і степг і степ —
Незайманий, як в перший день творіння.
І ждеш мимохіть дива... Слово честі,
Мене більш не здивує, як із скель
Зненацька з'явиться до нас сюди
Дикун-тубілець голий, волохатий,
Уб'є всіх трьох камінним сокирищем;
Розклавши огнище, на нім спряже,
Як вепрів, нас під дикий свій танок
І, скликавши на бенкет увесь рід,
Смакуючи, ковтатиме з кістками
Культурную печеню.
Крамаренко (сміється).
І не диво!..
Тут є місця, де не ступала ще
Нога людська, хіба що вівчарева...
Земля обітована... Час настане —
І потече враз молоком і медом...
Ваги ер (скривившись).
Занедбана земля... Сиділи тут
Десятки років панські покоління,
Мов пугачі в ярах, і брали те,
Що в руки їм плило само, зусиль
Найменших не вживали. Праці,—
Вже не кажу про творчу працю я,—
Не знали зовсім: лінувались навіть
Нагнутись тільки, щоб підняти —те,
Чим світ живе, чому кориться,— злото.
Подумать тільки! Під ногами мати
Незлічені багатства — й їх не знати,
їх занехаять, не шукать! Це й звір
Або тварина так живуть: їм досить
Того, що щедрая подасть натура,
Як голод знемага... Одначе, сядьмо:
Чимало ми сходили. Ноги ниють,
І тіло, мов побите.
Крамаренко
Ось горбок,
Порослий тирсою, і дикий кущ
Неначе кличе нас під захист свій
Спочить. (Падають на траву).
В а г н е р
Замислишся отак, буває,
Над тим, що бачив тут за кілька день
І що знайшов, крик радощів втримавши,
І злість, і заздрощі сповняють душу.
А потім... полетиш на крилах мрій
У царство казкове! Бентежна думка.
Фантазія нестримна пензлем дивним
Одну за одною величні, пишні
Малює враз можливого картини.
Ах, чом це не моє! Десяток літ...
Ви розумієте — один десяток —
І краю ви цього вже не пізнали б.
Мов срібні блискавиці, вздовж і вшир
Степи порізали б із криці рейки,
І з скреготом і криком поповзли б
По них рухливі змії огняні
Туди, на південь, аж до моря. Скрізь
Огневим реготом страховищ дужих
Збудив би цю прадавню, мертву тишу,
Як регіт хмар грозових будить ніч.
І царство сну, і царство забуття
Я обернув би дужою рукою
У царство творчого життя і праці.
Де силу взяв би я, щоб те зробить?
Вона — отут, занедбана, під нами
Лежить віки, тисячоліття й спить,
Мов та царівна казкова, чекає
На лицаря свого...
(Замовкає й дослухається до шуму води).
Вода шумить,
Зіходить срібний місяць. Тихий степ
Снить дивними й старими снами,—
Спокійну душу має,.. З року в рік
Все те ж — зворушлива краса і сон.
О, дужим будь! — умить заколисає,
Як все навкруг Еіками присипляє,
Теж сила...
Подорожній
(З'ЯВЛЯЄТЬСЯ по той бік на скелі,
озирається навкруги й гукає).
Гей! чи є хто тут живий?
Чи по степах та диких хащах цих
Ховаються вовки лиш сіроманці
Та я, мов неприкаяний, блукаю?..
Крамаренко (голосно).
Ти хто ж такий?
Подорожній
Спитай у вітру, хто він,
Куди летить і де спочивок знайде.
Спитай у хмарки в день ясний, погожий,
Куди блакиттю шлях її послався
Та буйним де розіллється дощем.
Вагнер
Якийсь причинний.
Крамаренко
То простуй сюди,
Як знайдеш брід!
Подорожній (спускається).
Тут гребля, бачу, є.
Зникає. Трохим приносить кошик і речі до постелі,
сам іде до візка.
Крамаренко (готує до вечері).
Цікаво, хто це.
Вагнер
Певне, волоцюга,
Гонивітер, якому тісно всюди,
Де люди є, закон та обов'язок —
Не згук порожній у повітрі, де
В обіймах їх здихає звір в людині,
Проклятий, стоголовий звір, який
Потворою страшною на шляху
Великих і премудрих простягнувся.
Багато злине часу, як його
Всевладною рукою загнуздають,
Та піде він, підхилений, конем
Слухняним і покірним аж туди,
Де на верховинах життя сіяє
Єдиная мета для всіх — Культура.
Крамаренко
Далекий шлях — кінця не видно.
Вагнер
О,
Немає меж змаганням чоловіка,
І думки творчий льот сягає зір,
І їх, як цифр колони на папері,
Шикує він в системи дивно-згодні...
Подорожній з'являється біля млина, оглядає
місцевість, потім простує до них.
Крамаренко (угледівши його).
Іде сюди.
Вагнер (стежить за ним).
О, я не помилився!
Крамаренко
Ви не їсте нічого.
Вагнер
Я не знаю,—
Чи то знемігсь, блукаючи ввесь день,
Чи, може, спека так мене зв'ялила,
Що сон змагає... Гей, Трохиме!
Трохим (виходить).
Ось я.
Вагнер
У тім млині, запевне, хтось живе:
Спитай там молока. Ось гроші на.
Трохим
Я вмить. (Іде до млина).
Подорожній
Добривечір, панове, вам!
Щаслива зустріч. Цілий день мандрую
І жодної душі, крім чабана,
В пампасах цих не бачив я живої.
Вагнер (стомлено).
Сідати прошу, вбогую вечерю
Із нами поділити.
Подорожній (скидає сакви).
Вельми вдячний!
Та в мене дещо є. (Сідає).
Крамаренко
Надалі те
Сховайте ви: в нас вистарчить про всіх.
Пан інженір наш підтоптавсь нівроку
І важить лиш на сон, а ми удвох
У беседі поважній...
Подорожній (здивовано).
Інженір?
Що чую я? Всевладная кишеня
Й сюди вже стежку топче...
Вагнер (спалахнувши).
Не кишеня,-
Культура це. Культуру ми несем.
Подорожній (вечеряючи).
Одно одного варт...
Трохим (приносить глек молока).
Ось маєте.
Вагнер (наливає й п'є).
Куди і звідкіль ідете і хто ви?
Подорожній
Хто я?.. Коли б же знав хоч сам про те.
Вагнер (здивовано).
Та десь же народились ви колись
І щось робили досі?
Подорожній
Безперечно.
Не з глини хтось зліпив мене, як Бог
Прадавнього Адама. Спосіб цей,
Коли б його розкрити таємниці,
Дістав би враз найбільші привілеї,
Бо, знищивши права на нарождения,
Дав змогу б знищить право й на життя.
А я родивсь, як всі, й турбот чимало
Своїм цим вчинком декому завдав —
І от блукаю скрізь. А де вродивсь?..
Сказать не легко... В пишнім квітнику
Зростають чудо-квітки. В діаманти
Щодень вбирає їх рожевий ранок,
І злотом уст цілує ніжно сонце.
Літаючи метеликом прудким
По квітах життєвих, поет натхненний
Склада про них поему... А проте...
Це край, знайомий більш таким, як ви...
В другім краю чарівнім я вродивсь,
Про нього вам поеми не складуть...
В долині сліз теж квіти розцвітають:
Кривавії''троянди ран глибоких,
Бліді лілеї голоду, хвороб
Найрозмаїтіший квітник у світі,
І смертності ряснії хризантеми.
В чаду їх ароматів голова
Завжди в огні... Моя це батьківщина.
Ваги ер (дрімаючи).
Це казка беззмістовна.
Подорожній
О, якби!
У тім краю давно умерла казка...
Оганьблена, як паплюга остання,
Знесилена од праці й ран кривавих,
В тяжкім ярмі, у морі сліз пекучих
Умерла казка та.
Крамаренко
(прибирає в кошик вечерю й лягає).
Куди йдете?
Подорожній
Шукать води живої по світах,
Щоб казку воскресить.
Вагнер
Даремна річ:
Хто вмер, того ніхто не оживить.
Готуйтесь вислухати казку дужих.
Подорожній
Хто сам не вмер, того жива ще мрія.
Зорею провідною вдалині
Горить вона... Іди туди, іди...
Дрімають. З млина, дослухаючись до шуму води,
виходить Мар'яна й підходить навшпиньках
до млинового колеса, з робленим жалем промовляючи.
Ма р'я н а
Знов співаєш? (Перехиляється до води).
Білим шумом '
Розіслалась борода,
Очі — леле! — повні сумом,
Ллються сльози, як вода.
Бідний діду!, од кохання
Зникла геть твоя пиха.
Ось стривай! (Підходить до колеса).
Твої зітхання
Я утишу... (Бризкає водою й відскакує).
Ха-ха-ха!..
Вагнер
(підводиться на лікоть і стежить за сценою).
Це ж хто? і з ким вона?
Крамаренко
Русалка.
Подорожній
Казка.
Мар'яна (голосно сміється).
Глянь,— розгнівавсь! вир глибокий
Спересердя закрутив...
(Перестає сміятись і вдає з себе засмучену).
Діду мій зеленоокий,
Засмутив мене твій гнів.
Чи такого ж привітання —
Моя доленько лиха! —
Сподівалась я? (Хапається за серце). Ридання
Тиснуть серце...
(Нахиляється й раптом бризкає водою).
Ха-ха-ха! (Одскакує).
Вагнер
Та хто вона?
Крамаренко
Причинна, мабуть.
Подорожній
Казка.
Вагнер
Жартує з ким?
Подорожній
А з дідьком водяним.
В а г н е р
Яке дикунство!
Подорожній
Так... Культури ще,
Либонь, не скуштувала.
Здалеку чути сопілку.
Ваги ер (дослухаючись).
Грає хтось?
Крамаренко
Сказати б, вітер, так нема.
Подорожній
То степ
Нічну свою мелодію співає.
Мар'яна
' (зачувши спів, крутиться в танку).
Ген в тумані
З тих верхів
Рине-плине у долину любий спів.
Геть зарані!
Щезни вмить!
Хай ковбаня від кохання схолодить.
Чи ж старому,
Діду мій,
Сяють зорі, світить місяць золотий?
Геть додому
Аж на дно,
Де холодна постіль жде тебе давно!
Чи то ж сивій
Бороді
Залицяння, упадання молоді?
У дрімливій
Глибині,
В тихих водах ти засни собі на дні...
Юрко переходить греблю. Мар'яна кидається
йому назустріч, повна сміху й жаги.
Мар'яна
(бере його за руку й веде до колеса).
Чіплявся знов... Ти глянь, зачув, тікає...
Чути, як вир реве й стихає раптом.
Вони розкотисто регочуть, викликавши в скелях
дзвінку луну. Юрко притуляє до уст сопілку,
Мар'яна крутиться в жагучім танку.
В а г н е р (зачарований).
Вона хороша, певне, хоч дикунка.
Весняний ночі сон...
Подорожній
Не сполохніть...
Вагнер
Холодним розумом ладен повірить,
Що казка — не фантазії палкої
Є витвір, що вона — чарівна дійсність.
Подорожній
У кожного своя усюди казка,
І кожний з нас творець своєї казки,—
Барвистих мрій і золотих ілюзій.
Хоч смішно це, але у цім життя.
Фантазія дала таким, як ви,
Широкі й дужі крила, силу й міць,
На них літаєте в світах і казку
Створили ви, якій ім'я — Культура.
Вагнер
Не казка це, а факт.
Подорожній
І казка — факт
На певний час. Живе тут казка степу,
Як регіт — ніжная, як фея — красна.
І все навкруг: і степ, і срібні хвилі,
І дикі скелі, й хмари у блакиті,
І вільний вітер, ніч і день,— усе
Живе. Але я почуваю вже,
Що йде нова натомість казка — ваша,
ї казка степу вмре, як ваша прийде.
А там — заявиться нова, і вашій
Умерти доведеться ..
(Помітивши, що Вагнер дрімає,
й собі вкладається).
На добраніч!..
З млина виходить Дід-мельник, щось каже Мар'яні,
показуючи рукою на нічліжан, і знову йде
в хату. Мар'яна з цікавістю дивиться в їх бік,
потім потиху йде до них. Юрко, граючи,
стежить за нею.
Вагнер
(почувши ходу, одкриває очі й підводиться).
Хто тут?.. (Угледівши Мар'яну).
Хто ти, мій привиде прекрасний?
Мар'яна (зупиняється).
Це я. Ви брали молоко?
Вагнер (стає на ноги).
Так, так...
Ввесь час я слухав голос твій чарівний,
Очима стежив за танком, і сон
Тікав з очей знеможених моїх.
Дитинства привиди вставали у думках.
Тут казка-мрія в дійсність обернулась.
Русалка, певне, ти?
М а р' я н а (здивовано).
Я — мельниківна.
Прийшла за глечиком від молока.
Вагнер
(кривиться; підходить, бере Ті за руки
й зазирає в вічі).
Ти мельниківна? Ні, не вірю я.
Юрко перестає грати й стежить за ними.
Мар'яна
їй-бо...
Вагнер
Чи бачив хто, щоб в мельниківни,
Замість очей, виблискували зорі?
Щоб на устах троянди паленіли?
Не може бути брів таких у неї!..
Не крийся і скажи: ти королівна?
(Бере Ті злегка за стан).
М а р'я н а
(сміючись, обережно визволяється
й бере глека).
Ви смієтесь?.. Я — мельниківна. (Хоче йти).
Вагнер
Одну хвилиночку... стривай...
Мар'яна
Та хто ви?
Вагнер
Хто я?! Про те дізнаєшся за рік. —
Мар' яна (з зацікавленням).
Чому за рік? і як про те дізнаюсь?
Вагнер
Вернусь сюди.
Мар' яна
Чого?
Вагнер
Щоб оживить
Степи ці мертві...
Мар' яна (здивовано).
Мертві?!
Вагнер
...і голі скелі.
Мар'яна
Тут все живе. Он спить і диха степ:
Як тільки сонечко позолотить
Шпилі цих скель, то він загомонить,
Озвуться скелі голосно луною.
Ген-ген у лузі закує зозуля,
Зашепчуть верби з вітром-пустуном,
І зашумить шовковая трава,
До сонця річка радо засміється...
Вагнер (нетерпляче).
Все так, моє дитя...
Мар'яна
Тут все живе —
І хвилі кучеряві, й тихі зорі.
Як тільки зійде місяць золотий,—
Засне все навкруги, то із води
Мене чарує дідько водяний...
Ваги ер
Ах, знаю я!.. Людей... людей нема!
Мар'яна
Людей нема?.. Юрко і Дід... Доволі!
Навіщо більш?
Вагнер
Навіщо? Я скажу,—
Уважно слухай і запам'ятай.
(Знов бере її за стан рукою).
Хоча б на теє, щоб краса твоя
У пущах цих та марне не загибла.
Мар'яна
Мені то що?
Вагнер
Пишатися на людях.
На те й краса, щоб з неї любували.
Цвіте та марно квітка, на яку
Не впав ні разу вдячний погляд людський.
І самоцвіт коштовний є подібним
До каменя звичайного, коли
Ніхто не зна, ніхто його не бачить.
Ти квітка та, ти" самоцвіт коштовний.
Вродилась ти на те, щоб чарувать...
Мар'яна (сміється).
Ото! Чи відьма ж я, щоб чарувати?..
Вагнер (скривившись).
Фе, відьма... З дивних уст такі слова!..
Не відьма, а краса... Ти — чарівниця!
Мар'яна
Та, Боже крий! Ніколи в світі я
Не чарувала.,.