Песик зайшов. І побіг просто на кухню, де випив два казанки води і спорожнив миску Гієнця. А потім менш як за пів хвилини пояснив товаришу, що з ним сталося. "А чи не казав я тобі остерігатися тих двох!" — подумав Гієнець. Але не сказав. Нащо ятрити рану.
— Що думаєш робити? — запитав він.
Песик за півхвилини у двох словах виклав план. Простий і жахливий. Гієнець ніколи не бачив у нього такого гніву в очах. Ніколи не чув, щоб він говорив так упевнено.
— Коли? — тільки й спитав він.
— Негайно.
— Ні, — заперечив Гієнець. — Спершу треба тебе підлікувати. І ти мусиш спочити. .
Песик на мить завагався.
— Справді, мені треба набратися сил, — погодився він.
— Гей! Песику, ходи сюди!
То погукав Кабанець. Він набрав у ванну води. Загалом Песик від ванн не в захваті. Але Кабанець наполягає.
— Ну ж бо, не комизся, — це тобі на користь.
Справді, від теплої води й лагідної розмови Кабанця напруження спадає.
— Ану покажи лапи... Люди добрі! Скільки ж ти пройшов... Ти просто герой!
Вій витягнув його з ванни і почав гарненько витирати, увесь час вихваляючи його геройство, витривалість, вірність — Песику це було так приємно чути! Голос у нього низький і глибокий. А що Песик притиснутий до його грудей, то й здається, ніби той голос звучить у нього всередині. Це так заспокоює. Як голос Вишеньки, коли вона втішала його, забравши від гицелів, чи ніжне гарчання Чорнухи, коли він засинав, притулившись до неї. До речі, про сон: повіки Песика злипаються. "Я не повинен спати, туди треба йти негайно..." Але поки він так думає, в роті відчуває якийсь дивний смак. Смак ліщини. Він одразу його впізнає. Так пахло молоко Чорнухи. Хіба можна забути! "Не поспішай, — шепоче знайомий голос, — відпочинь; тобі доведеться зібрати усі сили, щоб зробити те, що ти вирішив зробити". — "Гаразд, — відповідає Песик, — але побудь зі мною, поки я спатиму..." — "Я тут, не турбуйся, тобі не насниться нічого поганого, — шепоче Чорнуха". —"Гаразд, тоді я сплю", — відповідає Песик, який вже насправді давно спить.
XXXIV ЖМЕНЬКА ДРУЗІВ
Коли він прокидається, вдома нікого немає. На кухні його чекає миска плову. За хвилину миска така чиста, ніби в ній ніколи нічого не було. Йому вже краще. Він відчуває, Що до нього повертаються сили. Отож, за роботу. Він, певно, поспав годинки дві — три. Не можна гаяти жодної хвилини. Його знову охоплює гнів. Такий, як і тоді, коли він опритомнів у канаві. Той, який примушує швидко думати. Той, який засліплює вас ізсередини. Той, який робить вас невразливим. Він має помститися. Але коли він збирається виходити, двері відчиняються. З'являється Гієнець.
— О, ти вже прокинувся?
— Так, — відказує Песик, — я туди йду. І вже виходячи:
— Скажи, скільки я спав?
— Два дні. —Що?
— Два дні і дві ночі. Сьогодні ранок третього дня. "Не може бути", — думає Песик. І цочинає поспіхом
рахувати: "Одинадцять днів дороги плюс два дні сну — усього тринадцять днів. А мені треба щонайменше тиждень, щоб здійснити те, що я намітив. За цей час вони повернуться. Ось так. Усе пропало. Мені не вистачить часу".
— Що сталося? — питає Гієнець, бачачи, як він засмутився.
— Я втратив дорогоцінний час, — відказує Песик. — Ти мав би мене розбудити.
— Ну це вже ні! Не можна пройти пів Франції і не виспатися.
— Ти не розумієш, — сердиться Песик, — я не встигну всього зробити.
— Звичайно, якщо тобі не допоможуть, — лагідно відказує Гієнець.
— Ні. Це моя власна справа, — відказує Песик, завагавшись.
— Ну й що, ти віддаватимеш накази, а ми їх виконуватимемо, ось і все.
— Хто виконуватиме? — дивується Песик. — Хто це "ми"?
— Друзі, — пояснює Гієнець.
Йому це нічого не говорить. "Друзі" Гієнця — усі тварини Парижа. Але це й обнадійлива відповідь: якщо до справи візьмуться усі тварини Парижа, усе буде зроблене швидко (і якісно!). Але ні, не можна.
— Поки ми всіх зберемо, буде надто пізно.
Песик у відчаї.
— Воно так, тільки всі вже зібралися. Гієнець кинув це мимохіть, прямуючи до кухні.
— Ти все з'їв? — обурюється він. — Браво! Дякую! Міг і мені лишити дещицю.
Песик йде за ним, винувато, підібгавши хвоста. Гієнець починає реготати.
— Та не переймайся,—я пожартував,—то все було для тебе. Він носом відчиняє шафку, відкриває банку сухого корму і починає замислено його наминати.
— Скажи, Гієнцю, — невпевнено починає Песик, — що ти мав на увазі, коли казав ніби "всі вже зібралися"?
— Що? — підскакує Гієнець. — Зовсім забув. Біжи, будь-ласка, відчини двері.
Зацікавлений Песик йде відчиняти вхідні двері. І відскакує. На килимку під дверима сидить Італієць, обкрутивши хвоста навколо лапок. Рубець на щоці у Песика починає горіти. Італієць і оком не зморгне. Вбраний, як завжди, з голочки, з блискучим метеликом на білому жабо. На вустах та сама ледь помітна усмішка, ніби говорить: "Добридень, друже, як ся маєте?" Зробивши велетенське зусилля над собою, Песик підходить до Італійця і на знак дружби простягає лапку. Італієць прослизає під лапкою, мурчить і треться об груди Песика. Після того повертається до дверей і голосно нявкає, те нявкання довго відлунює сходами. На той поклик з'являється Єгиптянка, потім Артист, а за ними десь з тридцять котів і собак різної масті, різних порід і розмірів, але всі друзі Гієнця. Песик з більшістю вже знайомий. Ось Факір, німецька вівчарка продавця з сусідньої крамнички, напівбожевільна від необхідності відрізняти клієнтів від злодіїв. "У мене жахлива пам'ять. Ніколи не знаю, кого треба кусати одразу, тому не кусаю нікого".
Вони все заходять і заходять. Багатьох з тих, що прийшли, хазяї, як і нашого Песика, покинули через відпустку.
Треба буде зайнятися і їхніми господарями після Мускусного Здорованя і Перчички.
— Ну то пішли? — пропонує Гієнець.
— Пішли.
XXXV НАСКОК
Ось так. Серед білого дня йшли вони порожніми паризькими вулицями, бо всі гайнули на відпочинок. Ішли вервечкою. Сила-силенна котів і собак. Можна було подумати, що вони хазяї в місті. (Вони і кілька квартирних злодіїв, які вирушать на відпочинок пізніше). Друг дитинства Гієнця, Жермен, ніби складений з суцільних м'язів, з породи боксерів, легко ніс велику торбу. Поруч дріботів Артист. "Дріботів" — не зовсім точне слово. Радше вився, як мініатюрна чорна пантера. Єгиптянка і Італієць йшли на чолі, поміж Песиком і Гієнцем. Усі вони просувалися так само нечутно, як нечутно кружляє над здобиччю яструб.