— І дешевші, — додала Перчичка.
— Гаразд, — погодилася Вишенька, якій було однаково. І ось вони почали кружляти.
Песик трішки стурбувався. А так він влаштований, як справжній падишах. Будка простора, гарно прикрашена, подушки, на яких він лежить, далеко зручніші, ніж сидіння машини. Хоч як крути, а йому тут краще. Він не чує виску Перчички і буркотіння Мускусного Здорованя, який зараз має вже висварювати колег-автомобілістів. Не вистачає йому лише Вишеньки. Але щойно машина зупиняється, задні двері вагончика відчиняються, потім відчиняються дверцята будки, і він бачить скуйовджене волосся і розпашілі від спеки щічки Вишеньки. І вона кидається обнімати й цілувати його, ніби вони не бачилися десять років. Потім Песик мчить підняти лапку під деревом. А потім кидається висліджувати п'ять чи шість сільських запахів відразу. Він виписує вісімки, як у дитинстві. О! Трава... О, запах трави... Але Вишенька вже кличе. Знову бере на руки, знову будка, знову двері вагончика зачиняються. І вони знову рушають. Так було двічі або тричі з часу від'їзду. Певно, вони вже далеко від'їхали від Парижа. Вони в самому центрі Франції. Дорога починає петляти ще більше. Справжнє чудо, що Песика ще не занудило. Цього разу машина спинилася вчасно. Завдяки Вишенці, — думає Песик, адже вона його добре знає.
Ось автомобіль знову спинився. Все, як і минулі рази. Тільки запахи змінилися. Це ще запахи центру Франції, але вже з домішкою півдня. "Ми вже проїхали більшу частину дороги", — думає Песик. Вечоріє. Вони зупинилися на автостоянці, щоб заправитися пальним, запастися харчами і розім'ятися. (Мускусний Здоровань спершу дістає кінчики ніг руками, потім, схрестивши руки за головою, робить повороти праворуч і ліворуч, відсапуючись, як тюлень. І насамкінець підплигує на місці, луплячи кулаками в порожнечу.) Настоянці неймовірна кількість вантажівок. Цілі гори металу, які чадять і плюються випарами. Здоровань водночас свариться з двома-трьома водіями вантажівок. Перчичка дрімає в автомобілі. Вишенька і Песик граються в піжмурки в сусідніх кущах. Песик одразу її знаходить, але іноді вдає, що ніяк не може відшукати.
Автомобільний гудок. Вони їдуть. (У Мускусного Здорованя італійський клаксон на дванадцять нот, який не переплутаєш із жодним іншим). Вишенька повертає Песика до його палацу, замикає двері причепа, заводиться двигун автомобіля. Раптом двері причепу знову розчахуються, розчахуються і дверцята будки. Чиїсь руки в шкіряних рукавицях накидають на Песика ковдру. Він не має часу навіть пручатися, як його витягують геть. Дверцята знову безгучно зачиняються, і Песик з жахом чує, як автомобіль віддаляється, ніби нічого не сталося. Нарешті він починається пручатися, пробує гавкати. Де там. Його гавкіт глушить ковдра. Усе те відбулося за секунду, при повній тиші. Вишенька вже сіла в автомобіль, Здоровань теж. Песику нічого не видно. Той, хто його викрав, кинувся бігти. Піднявся на дві-три металеві приступки. Відчинилися і захряснулися дверцята. Захарчав інший двигун. Мотор, який гримів, як грім. Серед того гуркоту Песик вирізнив голоси двох чоловіків, які голосно сміялися.
Його так міцно тримали, що він не міг ворушитися. Він боявся задихнутися під тією ковдрою. А ті рукавиці нагадали йому інші шкіряні рукавиці. Рукавиці гицелів! Від тієї думки його ніби прохромив крижаний меч. Це було так страшно, що він виблював просто на коліна напасника. Чоловік люто заволав, а шофер розреготався. І тоді Песик полетів. Еге, полетів! Його викинули у вікно, ще й з такою силою, що ковдра розгорнулася. І Песик розплющив очі серед неба. Перше, що він побачив, — земля, яка наближалася приголомшливо швидко. Песик знову заплющив очі. Удар. Він покотився в рівчак, підскакуючи, як холодильник. І знепритомнів.
XXXII НА ШЛЯХУ
Очуняв він серед світлої ночі. Яскраво світив місяць. Спочатку Песик не рухався. Надто боявся, що щось зламав. А ще був відчай. Тут і думати довго не треба було: його кинули. Добровільно. Як багато тисяч інших собак у відпускний період. І все те підлаштував Мускусний Здоровань. Віддав його водіям вантажівки. Зі згоди Перчич-ки, яка вдавала, що спить в автомобілі. Зробили вони це з ревнощів. Жодного сумніву. А Вишенька нічого не помітила. Боже мій, Вишенька! Що вона робитиме, коли побачить порожню будку? І що їй понарозказують ті двоє?
Песик відчував, як в ньому поволеньки пробуджується щось інше окрім тривоги. Інше почуття, яке примусило його думати швидше. Воно його також зігріло. То був гнів. Справжній гнів. "Можливо, це те, що вони називають люттю", — подумав собі Песик. А ще незбориме бажання по-мститися. Йому здалося, що сили його подвоїлися. Не помітив, як скочив на лапи. Він стоїть! Ні, нічого не зламав. Швиденько вискочив з рову. Певно, трава й кущі применшили силу удару. І ось він на дорозі. Асфальт мирно вилискує в місячному світлі. Що ж тепер? Наздоганяти чи повернутися в Париж? Він замислився. На мить. І вирішив: в Париж! Тепер він думає лише про помсту. План уже визрів у нього в голові. Він біжить і нюшить асфальт. Що він шукає? Власний запах. "Еге, Мускусний Здорованю! Знаєш, чого собаки зводять лапку біля кожного автомобільного колеса?" Щоб завжди і всюди відшукати дорогу назад. Цього мене навчив Гієнець. Ти, як і ті дурні, дивуєшся, як це кинутий пес відшукав хазяїна за тисячу кілометрів. Бовдур! Уява, як у людини..."
Так метикує Песик, намагаючись розрізнити свій запах, перекритий іншими. Терпляче шукає. Знає, що відшукає. А коли відшукає...
"Коли я його відшукаю, Мускусний Здорованю, я вже дійду до кінця. Оті мільйони запахів, які, як мережива, вкривають землю, — то географія собак! їм не потрібні ні карти, ані вказівні таблички, не треба питати дорогу: виправивши собі потрібний запах, ми вже не зіб'ємося з дороги. А раз я так кажу, Мускусний Здорованю, значить, я той запах собі виправив!"
XXXIII
ПІД ЗАХИСТОМ ГІЄНЦЯ
Через одинадцять днів потому, о шостій ранку, хтось пошкрябав у двері Кабанця. Гієнець прислухався. Знову шкрябають. Кабанець теж прокинувся і пішов відчинити.
— Це ти? Ну і вигляд у тебе! Заходь.