— Черниця!.. — промовила Устя.
— Черниця!.. — повторили тривожно невістки.
— Не пускати її.
— Це та сама, що біду приносить.
— Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!
— Не можна, — сказав Улас. — Не був би я хуторянином, коли б черниці на ніч під свою стріху не пустив.
І казав челяді подивитися, чи вона сама, а як сама, то відчинити браму, хай увійде.
— А тоді браму добре мені замкнути!
Пси, як скажені, рвалися з ланцюгів. Парубки насилу втримали їх і впустили черницю.
Така втомлена йшла, що вітер нею, мов коноплиною, хитав. Ось-ось і впаде.
— Мир дому сему і всім живущім в нем! — промовила, переступаючи поріг. Тричі перехрестилася до образів. Високого зросту, струнка, загоріла на сонці і вітрі, у широкій рясі з каптуром, що аж на брови спадав, в одній руці чотки, а в другій кийок, звичайно, як черниця.
— Звідкіля Бог провадить? — спитав Улас.
— Злі люди монастир зграбували. Ні церкви святої, ні келій наших не пощадили, а що вже з черничками творили, не доведи Господи! Насилу я вирвалася з їх рук і втікаю.
— Не з добра побігла з двора, — пожалував гостю Улас.
— Ой куди там з добра! В монастирі рай, а на світі пекло, один великий гріх! Ні сорому, ні совісті, ні милосердя нині люди не мають, — нарікала. — Кінець світа наближається.
— А ваш монастир із ким тримав? — спитав нараз Улас.
Видивилася на нього, буцім не зрозуміла питання. "Як то з ким? З Богом!"
— Я не про те... З Юрасем чи Виговським?
— Ми з тим, у кого власть, бо всяка власть від Бога.
— Законна, — додав Улас, — лиш законна.
— Не знаю, — знизала плечима черниця. — Моє діло молитва,— і сіла на ослін.— Знаю лиш, — нарікала,— що я тепер, мов птах, викинений із гнізда. І холодно мені, і голодно, і додому далеко.
— Дасть Бог, вийдеш, сестрице, з біди, — потішав її Улас.
— Мені так вийти з біди, як каменеві з води, — відповіла і хустку до очей притулила. — Змерзла я, і не балакаю, а хриплю.
Улас казав подати черниці пісної страви, а Босаковський ока з неї не зводив.
— Нічого. Пройде, — заспокоював її Улас. — Моя жінка зварить тобі липового цвіту, вип’єш і завтра хоч під вінець.
— Під мученицький вінець я завжди готова, — відповіла, зітхаючи. — А тепер, якщо ви, добродії мої, не проженете мене зі своєї хати, будь ласка, кажіть для мене наготовити постіль, пересплю де-небудь, у повітці якій чи що і лиш, щоб сама, бо... соромлюся.
— Щось також вигадуєш, сестро! — обурився Улас. — У повітці! Невже ж у нас хати для гостей нема? Постелимо тобі в бічній хаті, — усміхнувся.
— Лиш не спускайте собак, бо якби мені треба було вийти вночі, то щоб не покусали собаки.
— Можна й те зробити. У нас нині стільки людей, що не боїмося злодіїв.
— А брама у вас одна?
— Чому питаєшся?
— Бо якщо не поспускаєте псів, то щоб брами були добре замкнуті.
— Бачу, дуже ти перестрашена сестро.
— Миша зашелестить і мене вже нема.
— Бідна, бідна! Та в мене ти не бійся. Мій хутір, як фортеця. Перед великою брамою зводжений міст, а бічна засувається на бальки. Їх з надвору не відсунеш. І сторожі цілу ніч хутора пильнують.
— То добре, то дуже добре, бо я страх як боюся.
Босаковський насторожив вуха.
— То тоді хай мене хтось проведе до тієї бічної хати.
Одна з невісток каганець засвітила.
— Ходім!
— Доброї ночі вам!
— Доброї ночі!
6
"Доброї ночі! — бурмотів Улас, обходячи подвір'я. — Тепер такі добрі ночі, що добре двері замикай і тільки".
Попробував бокову браму — зачинена, навіть не двигне.
— Колись бували добрі ночі, тихі і спокійні, але нині!
Глянув на небо: прояснювалося. Зорі крізь імлу визирали. Кругом хутора, як молочне море. Мряка очі гризе.
Улас відкашельнув.
— Аж у горлі дере. І як у таку ніч черниці в хату не пустити! Козак — це інше діло, хай привикає, але черниця — жінка. Панасе! — гукнув на сторожа.
— А що там, добродію?
— Нічого. Я тільки хотів знати, чи ти не спиш.
— Як задубію, тоді і спатиму.
— Гостей маємо. Знаєш?
— Або я дурний, щоб не знати.
— І черниця ночує. Псів не спускай, щоб не покусали. Розумієш?
— Нема що розуміти, пане.
— Доброї ночі тобі!
— Доброї ночі всім!
Улас не спішився до хати. Коли б не мла, то казав би собі під грушкою розстелити кожух і спав би. Як колись, у походах.
"Колись..." — усміхався. Нагадалися давні, добрі часи. Жили люди, як люди, а тепер, як звірі. І перш бували війни, тривоги, бої, але не билися усі з усіма, син із батьком, брат не йшов на брата. А тепер!
Виговський не сходив йому з гадки. Такий чоловік, такий проводир, така голова — і прогнали. Прогнали, як господар наймита з подвір'я проганяє. А булаву Юрасеві вручили, недовченому, хворому Юрасеві. Чи ж утримає її? Е-хе-хе!.. Чому я не молодший на десять літ? Чому я не молодший!
З тим питанням і ввійшов у світлицю.
Там іще не спали. Всіх застав так, як і лишив. Про черницю говорили. Одні казали, що це тая черниця, що нещастя розносить, а інші, що звичайна.
— Лишіть її, — відізвався Улас, — хай собі спить. От бідна, монастир спалили, над сестрами знущалися... Що вона вам завинила?
— І черниця черниці не рівня, — махнула рукою Устя.
— Ех, жінки, жінки! Які то ви недобрі для жінок! Одна одну в ложці води втопила б.
— Зате ви гарній жінці навіть найгірший гріх простили б. От і тобі якби так десять літ вернути, іншої пісні заспівав би.
— Можливо, можливо, — підкрутив вуса Улас.
— Йди, йди, грішнику нерозкаянний, та лягай спати. Тільки й не грішиш, коли спиш.
— А ти навіть крізь сон сваришся.
Помелові постелили у світлиці, а Босаковському з Борисом у причепі.
Так називали прибудівку до великої хати: сінні та дві невеличкі кімнатки. У кожній вікно на подвір'я. Поміж ними дильована стіна.
Як увійшли туди, то Борис зараз кинувся на тапчан і заснув, а Босаковський сів при вікні, але так, щоб його не було видно, і дивився.
Хутір, як казковий острів, бовванів серед моря імли. Вітер шелестів листками, на болотах якась птаха скиглила. У стайнях коні тупотіли, пси крізь сон на ланцюгах зітхали. Панас коло головної брами на колоді куняв. Мабуть, і його сон зморив, бо тінь, що від нього падала, хиталася чимраз більше. Ніби Панас заснув, а тінь за нього сторожила.
Минула північ, той час, коли найтихше буває. Навіть миш не прошарудить ніде. Тільки десь далеко пугукнула сова: "Угу! Угу!"