Крутіж

Страница 14 из 46

Лепкий Богдан

— Черниця!.. — промовила Устя.

— Черниця!.. — повторили тривожно невістки.

— Не пускати її.

— Це та сама, що біду приносить.

— Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!

— Не можна, — сказав Улас. — Не був би я хуторянином, коли б черниці на ніч під свою стріху не пустив.

І казав челяді подивитися, чи вона сама, а як сама, то відчинити браму, хай увійде.

— А тоді браму добре мені замкнути!

Пси, як скажені, рвалися з ланцюгів. Парубки насилу втримали їх і впустили черницю.

Така втомлена йшла, що вітер нею, мов коноплиною, хитав. Ось-ось і впаде.

— Мир дому сему і всім живущім в нем! — промовила, переступаючи поріг. Тричі перехрестилася до образів. Високого зросту, струнка, загоріла на сонці і вітрі, у широкій рясі з каптуром, що аж на брови спадав, в одній руці чотки, а в другій кийок, звичайно, як черниця.

— Звідкіля Бог провадить? — спитав Улас.

— Злі люди монастир зграбували. Ні церкви святої, ні келій наших не пощадили, а що вже з черничками творили, не доведи Господи! Насилу я вирвалася з їх рук і втікаю.

— Не з добра побігла з двора, — пожалував гостю Улас.

— Ой куди там з добра! В монастирі рай, а на світі пекло, один великий гріх! Ні сорому, ні совісті, ні милосердя нині люди не мають, — нарікала. — Кінець світа наближається.

— А ваш монастир із ким тримав? — спитав нараз Улас.

Видивилася на нього, буцім не зрозуміла питання. "Як то з ким? З Богом!"

— Я не про те... З Юрасем чи Виговським?

— Ми з тим, у кого власть, бо всяка власть від Бога.

— Законна, — додав Улас, — лиш законна.

— Не знаю, — знизала плечима черниця. — Моє діло молитва,— і сіла на ослін.— Знаю лиш, — нарікала,— що я тепер, мов птах, викинений із гнізда. І холодно мені, і голодно, і додому далеко.

— Дасть Бог, вийдеш, сестрице, з біди, — потішав її Улас.

— Мені так вийти з біди, як каменеві з води, — відповіла і хустку до очей притулила. — Змерзла я, і не балакаю, а хриплю.

Улас казав подати черниці пісної страви, а Босаковський ока з неї не зводив.

— Нічого. Пройде, — заспокоював її Улас. — Моя жінка зварить тобі липового цвіту, вип’єш і завтра хоч під вінець.

— Під мученицький вінець я завжди готова, — відповіла, зітхаючи. — А тепер, якщо ви, добродії мої, не проженете мене зі своєї хати, будь ласка, кажіть для мене наготовити постіль, пересплю де-небудь, у повітці якій чи що і лиш, щоб сама, бо... соромлюся.

— Щось також вигадуєш, сестро! — обурився Улас. — У повітці! Невже ж у нас хати для гостей нема? Постелимо тобі в бічній хаті, — усміхнувся.

— Лиш не спускайте собак, бо якби мені треба було вийти вночі, то щоб не покусали собаки.

— Можна й те зробити. У нас нині стільки людей, що не боїмося злодіїв.

— А брама у вас одна?

— Чому питаєшся?

— Бо якщо не поспускаєте псів, то щоб брами були добре замкнуті.

— Бачу, дуже ти перестрашена сестро.

— Миша зашелестить і мене вже нема.

— Бідна, бідна! Та в мене ти не бійся. Мій хутір, як фортеця. Перед великою брамою зводжений міст, а бічна засувається на бальки. Їх з надвору не відсунеш. І сторожі цілу ніч хутора пильнують.

— То добре, то дуже добре, бо я страх як боюся.

Босаковський насторожив вуха.

— То тоді хай мене хтось проведе до тієї бічної хати.

Одна з невісток каганець засвітила.

— Ходім!

— Доброї ночі вам!

— Доброї ночі!

6

"Доброї ночі! — бурмотів Улас, обходячи подвір'я. — Тепер такі добрі ночі, що добре двері замикай і тільки".

Попробував бокову браму — зачинена, навіть не двигне.

— Колись бували добрі ночі, тихі і спокійні, але нині!

Глянув на небо: прояснювалося. Зорі крізь імлу визирали. Кругом хутора, як молочне море. Мряка очі гризе.

Улас відкашельнув.

— Аж у горлі дере. І як у таку ніч черниці в хату не пустити! Козак — це інше діло, хай привикає, але черниця — жінка. Панасе! — гукнув на сторожа.

— А що там, добродію?

— Нічого. Я тільки хотів знати, чи ти не спиш.

— Як задубію, тоді і спатиму.

— Гостей маємо. Знаєш?

— Або я дурний, щоб не знати.

— І черниця ночує. Псів не спускай, щоб не покусали. Розумієш?

— Нема що розуміти, пане.

— Доброї ночі тобі!

— Доброї ночі всім!

Улас не спішився до хати. Коли б не мла, то казав би собі під грушкою розстелити кожух і спав би. Як колись, у походах.

"Колись..." — усміхався. Нагадалися давні, добрі часи. Жили люди, як люди, а тепер, як звірі. І перш бували війни, тривоги, бої, але не билися усі з усіма, син із батьком, брат не йшов на брата. А тепер!

Виговський не сходив йому з гадки. Такий чоловік, такий проводир, така голова — і прогнали. Прогнали, як господар наймита з подвір'я проганяє. А булаву Юрасеві вручили, недовченому, хворому Юрасеві. Чи ж утримає її? Е-хе-хе!.. Чому я не молодший на десять літ? Чому я не молодший!

З тим питанням і ввійшов у світлицю.

Там іще не спали. Всіх застав так, як і лишив. Про черницю говорили. Одні казали, що це тая черниця, що нещастя розносить, а інші, що звичайна.

— Лишіть її, — відізвався Улас, — хай собі спить. От бідна, монастир спалили, над сестрами знущалися... Що вона вам завинила?

— І черниця черниці не рівня, — махнула рукою Устя.

— Ех, жінки, жінки! Які то ви недобрі для жінок! Одна одну в ложці води втопила б.

— Зате ви гарній жінці навіть найгірший гріх простили б. От і тобі якби так десять літ вернути, іншої пісні заспівав би.

— Можливо, можливо, — підкрутив вуса Улас.

— Йди, йди, грішнику нерозкаянний, та лягай спати. Тільки й не грішиш, коли спиш.

— А ти навіть крізь сон сваришся.

Помелові постелили у світлиці, а Босаковському з Борисом у причепі.

Так називали прибудівку до великої хати: сінні та дві невеличкі кімнатки. У кожній вікно на подвір'я. Поміж ними дильована стіна.

Як увійшли туди, то Борис зараз кинувся на тапчан і заснув, а Босаковський сів при вікні, але так, щоб його не було видно, і дивився.

Хутір, як казковий острів, бовванів серед моря імли. Вітер шелестів листками, на болотах якась птаха скиглила. У стайнях коні тупотіли, пси крізь сон на ланцюгах зітхали. Панас коло головної брами на колоді куняв. Мабуть, і його сон зморив, бо тінь, що від нього падала, хиталася чимраз більше. Ніби Панас заснув, а тінь за нього сторожила.

Минула північ, той час, коли найтихше буває. Навіть миш не прошарудить ніде. Тільки десь далеко пугукнула сова: "Угу! Угу!"