— А ти б хотів чортові в зуби лізти? Не хочу я своєї голови дурно віддавати. Може, вона ще до чого придасться. Діла тепер багато, і то великого діла.
— Так, так, діла тепер багато, — притакнув Улас. — Обміркувати треба. Нема чого спішитися. А поки що покажу вам свою твердиню.
І пішли оглядати.
Босаковський не міг нахвалитися, як то Улас усе мудро і гарно обдумав. Справді, це був не хутір, а маленька твердинька. Так запалився, оглядаючи гармати, що хотів хоч з одної вистрілити, як він казав, "на віват".
Нараз із валу трьох їздців побачив.
— Хочеш, усіх трьох одною кулею змету, — звернувся до Уласа.
Але Улас його за руку вхопив.
— Стривай! Це ж мої сини!
Босаковський з жалем відійшов від гармати.
Три їздці вскочили в браму.
— А Максим де? — гукнув до них Улас.
— Не бійтесь. Не пропав твій мізинець! — відповіли.
— А де ж він?
— Він так голову задер, що й кочергою не дістанеш. Пишається, як у хомуті корова.
— Та чого? Кажіть! — настоював Улас.
— Та зчепилися ми у Поповій Балці з татарським загоном і погралися трохи, а що це була Максимова перша сутичка з ворогом і що першу рану в ній він дістав, то й згордів так, що й не приступай.
— Максим ранений! — скрикнув Улас. — Яка рана? Рубана чи стріляна, де? Глибока? Оглянемо!.. Кажіть!
— І рана легка, і осмотрена добре, і залишили ми його в нашого пасічника Зосими. От гірша біда. Боюсь, щоб татарів чорт не надніс.
— Татарів?! — скрикнув Улас.
— Так, їх. Коли під Поповою Балкою були, то можуть і до нас загостити.
— Не гадаю, сину. Далеко наш хутір від шляху й укріплений добре. А вони того не люблять. А як прийдуть, то зуби поламають. А тепер, хлопці, помийтеся та заходьте у світлицю. Гостей нам Бог послав.
5
За якусь годину у світлиці аж гуло. Буцім хрестини там або весілля.
Босаковський таке вигадував, що хоч кладися від сміху.
А потім Помело на бандурі грав і співав думи козацькі. А побачивши, що Устя уже сльози пускає, перейшов на "вареники" і так їх жваво програв та проспівав, що Улас мало не в присяди пустився. Ледве його Устя спинила. Казала, що кості розтрясе. А він її за те прища на язик побажав чималенького.
Один Борис не веселився.
— Дядьку! — звернувся до Босаковського. — А спитайте їх, чи не чували чогось про Марусю?
Босаковський підождав, аж Помело не скінчив співати, а тоді й звернувся до молодших Уласенків:
— А чи не чули ви що про гетьмана?
— Гетьмана вже немає, — відповіли.
— Гетьмана немає?! — і Босаковський скочив, ніби його змія вкусила.
А старий Улас визвірився на синів:
— Також вигадуєте чортзна-що: гетьмана немає! Такі жарти!
— Не жарти це, а правда. Ми від людей чували, що з-під Чигирина йшли, від утікачів. Себто, Виговський є, але він уже не гетьман, бо булаву віддав.
— Булаву віддав Виговський?
І в світлиці тихо стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав — цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І що тепер?
— Кому ж гетьман віддав булаву, і коли, і як? Кажіть, якщо ви не вигадуєте казна-що! — бентежився Улас.
— По тій тривозі, що зчинилася була в Чигирині, гетьман скликав раду під Германівкою і казав Сулимі й Верещаці читати Гадяцькі пакти, щоб чорний народ знав, що він не продав України. Та куди! На раду прийшло чимало Юрасевих людей, і Сомкових, і цицюрівців.
— З кожного села по чортовому сину, — докинув Босаковський.
— А тії як зняли бешкет, як стали лаяти Виговського та зневажати — і його, і його дружину, то зчинилося пекло. Виговці пробували заступитися за свого гетьмана, але їх мало було. Сулиму й Верещаку на шаблях рознесли, а гетьман ледве з душею спасся, дякуючи своїм хоругвам. Вороги сміялися, що, як обсмалений, від пожежі втікав.
— І тоді віддав булаву?
— Ні, ще одну раду скликав у Вишні під Білою Церквою і на тій раді скинено його, а гетьманом вибрано Юрася.
— А Виговський?
— Щоб не допустити до ще більшого розливу крові, відіслав своїм братом Данилом булаву й бунчук Юрасеві.
— Передав булаву Юрасеві, — повторив Босаковський.
— Ю-ра-се-ві, — глухо доповів Улас.
І тихо стало в хаті. Всі розуміли, що тут не в булаві діло, а в питанні, чи бути Україні вільною, чи знову йти в неволю.
— А чи не чули ви чого про Марусю Богатьківну? — несміливо озвався Борис, розуміючи, як далеке це питання було від того, що розказував Уласенко.
— Про нашої тітки доньку? — відповів той. — Чули. Кажуть, буцімто вона з Бихова з полковницею Нечаїхою утікала і хтось їх по дорозі перейняв — татари чи таки наші харцизи. На красу все охотники знайдуться.
Борис зірвався з місця. Очі йому горіли, кулаки затискалися.
— Прощавайте! — гукнув і вхопив за клямку.
— А ти ж куди? — підскочив до нього Босаковський.
— Не всиджу довше. Терпіння нема. Збожеволію!
— Тю, тю, дурний! — крикнув Босаковський. — Пропадеш, як на торзі собака, і що з того за хосен твоїй Марусі?
— Не витерплю тут, не витерплю.
— Мусиш. Сідай! Або слухай мене, або я тебе знати не хочу.
Борис потер рукою чоло і повалився на лаву. А Босаковський знов звернувся до Уласенків, чи вони ще чого про Марусю не чули.
— Ні. Лиш оповідають люди, що по Україні тепер якась черниця ходить. Де вона з'явиться, там добра нема.
— Черниця чи мара? — перестрашилася Устя.
— Яка мара? Черниця, така, як інші. І їсть, і п'є, але за нею, як тінь за чоловіком, нещастя іде. Оповідають, що вже вона й у наших сторонах бувала.
— Йсусе Христе! — скрикнули перестрашено жінки.
— Цитьте! — заспокоїв їх Улас. — Я у такі дива не вірю. Люди тепер, мов непритомні стали, усячина їм увижається.
— Безвірний Хома! — сказала, похитуючи головою, Устя і нараз ціла перемінилася у слух. — Чуєте? Хтось калатає браму.
— Хтось калатає, — притакнули й інші.
І справді хтось грюкав у браму. Челядь вискочила надвір.
— А хто там?
— Черниця. На ніч прийміть. Христа ради. Не дайте пропасти християнській душі. З дороги збилася, така темна ніч. Не лишайте мене на поталу вовкам та харцизякам. Бога молитиму за вас.