власть, то дихати не дає; так що я хочу совет-ським людям ослобонити царство; за грани-цюю всенький люд працює, і мене пошанує. — Аже-ж довмілися, що виловлюють люд на границі; котрій бабі пішака то вдається й до стовпчика межового дістатися, — аж тоді схаменуться, які то туристи, й машини, і валки, та до цеї торбини, а що то несеш на спродаж, які ікони, яке що. Та лиш їдну іконку, намолений образ, передати на сховок; а вже звідти другі валки, та кажуть, що самі збиралися обдарувати галереями цілими; аде ж тутечки що помістиш, стіни вогкі, доми без шибок, а льохи жахають привидами. То галереї пропускають, бо за них заплачено, а бабам тра займати чергу, бо комісії, акушери, — а де ж то кому такий встид пережити, як вони тим квачем повивезькують й спереду, й ззаду, — апусті, нагнісь, раздвінь; а чи ви, бабо, вдуріли, — яка вакувація, які війни; наплутано в цьому безчассі, де чия земля, котра яких історія, — та й чом ні; за поль-щизни а й добре бувало, кажете; дружно велося, обох мов діти навчалися, оно ви як гарно по-польській чешете; ану-но ще цього вірша про рідну мову, ще цю співаночку. Як німцям аллес-капут, і між людьми лад вигорів; то в грабунок, то в погрози, — забирайтеся, щоб вас не було тут. Раз їдуть на поле конюшину косити, коли наскакує банда; стій; мусили повертати коней назад, — душа вже стала не на місці; побачили, що далі життя тут не буде. Сусідів мали непоганих, чоловік поляк, жінка українка, — що ж, думаєш, їх не приходили лякати? їдь, жінко, звідці, як хочеш жити. Війна добре накоїла: тих красти навчила, тих вовками поробила. Але прознали, що бандерівці по той бік поляків теж не милували, — кров за кров, що ти хочеш. Ховайте, бабо, цього листа, — чи
18(5) жовтня зранку туман до дванадцятої години вдень сонце 19(6) жовтня зранку туман а вдень похмуро
20(7) жовтня сонце тепло
21(8) жовтня зранку дощик бризкав вдень тепло похмуро 22(9) жовтня зранку мороз вдень сонце тепло
23(10) жовтня вранці мороз вдень сонце тепло снилось що я бачила Марусю вона йшла я її догнала й почала її цілувати і говорила сама я говорила їй і я все обличчя їй цілувала 24(11) жовтня до дванадцятої години туман вдень вияснилось 25(12) жовтня зранку туман вдень хмарилось і сонце показувалось 26(13) жовтня похмуро 27(14) жовтня похмуро сонце показувалось 28(15) жовтня мороз міцний холодно 29(16) жовтня сонце вітер
30(17) жовтня зранку сонячно вдень хмарилось на вечір потепліло 31(18) жовтня похмуро вітер прохолодно на вечір тихіше після шостої вечора дощ побризкав 1(19) листопада похмуро мороз
ви думаєте з ним назад вертаться; а де ж ваше збіжжя, де худоба. А так і було, що з собою дозволено забрати: одного коня, дві корови, одну свиню, одну збиральну машину, п'ятнадцять центнерів зерна та зернових, п'ять центнерів речей домашнього вжитку. А ще ж сім'ї скіко душ, — разом з Йосафатом дітей четверо; Роман, тридцять сьомого року, Наталка, тридцять другого, Стефанія, тридцять п'ятого, Петро, сорок п'ятого; а вже по війні: Михайло, сорок восьмого, Ярослав, п'ятдесят другого, Оксана, п'ятдесят шостого. Та люди, та солдатики, — я ж збулася всього свого, я іншому світові придобрювалася; така з мене панія тепер, що я хочу світами рушати, а більш ніде нічого не мати; бо Йосафат ніколи за сестру свою мови не заводив, навіть і їм заборонив згадувати. Але ж тітка, — вже по його смерті розшукала її десь в Америці, й що ж — одержала відповідь: куди він, тобто брат, наше поле подів. Інші ж он, хоч як доля не порозпорошувала по світу, а не цураються, знаються. Поля в нас тепер багацько, писала тітці, аби було бажання працювати, бери, кілько хоч. То вам уповісти за те наше нове життя, — а була радість перший рік, хліба такого намолотили! А Йосафатові що не перепаде й яка відповідальна робота, але як чесний був, то що ж, Сафате, та з твею головою! — ким хоч міг бути. А не оден казав, Сафате, циган спить, і ти проспиш, як ніч, мішка під руку, й на пошуки. Та й нам легше було б, а ні? А як не привчені до цього, як це серце витримувало, й сама не скажу. Було таких розумних, — десь щось пропаде, на кого ж заявиш, на Сафата. В нього оно скільки ротів. Приходять як-то з обшуком, — вона, вже без пам'яті, аж крикне бувало: правда, правда, заганяй машину, зара будете одван-тажувати. То не сміх тепер, а який той сміх був тоді, згадай. Наче ж і друзі з цим дільничим, але приходить. В очі тако не скаже; ну, посиділи, там щось накрила на стіл, що мала, та й ти ж май порядність. Як тобі хтось у вуха вклав, — чого ти ті очі ховаєш та винюхуєш по кутках; скажи людям. Ні, він буде думати все на те: щось десь заховано. Вже з порога вернувся, сідає кіля столу, виписує квитанцію — що собака не прив'язаний. Але то ще в старій хаті, бо в шістдесят третьому заходилися будувати нову, й десь років зо два стягувалися на неї. Сім'я ж велика, й от чогось важко, що не візьми. Лоток був старий розібраний на станції, ну, де рівчак попід колію стікав; насилу дозволили їм відступити за менші гроші той камінь. Отце на фундамент пішло. З деревом тож, — якусь будівлю мали зносити, й так перепало. Дивіться-но, бо я вже не бачу: туто на фотці вся майже родина проти хати, й Сафат сидить межи них
на порозі. Він по тому й не довго жив, бо хто міг ним зволодати, — скіки казали, тату, ляжте в лікарню. Візьметься за бік, перетерпить, та й знов велосипедом на роботу. А їдного разу й своїм ходом не міг дістатися, та й операція не зарадила б. Людини на багацько всього вистачає, земля не питає, здоровий ти чи ні, вона, як дитина, потребує догляду. А Стефці найбільше дісталося, — яких і сім класів, а вже гайда на роботу; тра було батькам помагати, ще ж ці менші були. Яка то для жінки робота, кошілями буряки на вагони носити. А там обід, то воно, бідне, буряка в руки й пішло між кагати, щоб люди не бачили. Це так буцім обідає. Ну й правда, не було що з собою взяти. А подушки на ліжках повишивувані, аж рясно; а стрибки наскочать, та Йосафата впоперед себе у льох, самі зверху, а він спуститься, присвітить, — з обох боків бандерівці з автоматами; т-ш-ш. Збереться нагору, показує: нікого нема. То я хочу ввесь світ обійти й розказати, що ми зазнали, а ви мене пхаєте на комісії. Ви собі вже владу вибрали та й тицяєте у кожного, хто злодій, хто винуватий. Вистановляють бабу, ну, так раскажі, бабуля, кой чорт надо-уміл тібя пєрєхадіть граніцу в етом мєсцє, — нареготалися з баби, наричили торбину консервами, вертається Катерина додом. А вода закипає не так, як було, а огірки у таки-ий проріст; баби голосять на новім поселенні, а діди лісами пробираються, щоб хоч подушки повикрадати з опечатаних хатів, — вогні палахкотять, хвоя рудіє, і час героїв, і такий вік смертників, і таке смирення, що ні в рабстві доладньому не окошилося, ані свободою справдешньою не змірялося; і що ж — гонить завія незнання до храмів найвикших для сповняння радості вікової прожити одмалу чиєсь неоджите й дождати хоч на палітурках холодно Бондаренків син в Армію пішов 2(20) листопада зранку мороз холодно цілий день вітер північний 3(21) листопада похмуро холодно о шостій почалась крупа вночі дощ Шимчишин син в Армію