поділять, миші на зиму не вернуться в хату, страх собі стане оддалік та й очі пуком поставить: а де ж це ви всі, чи це я так невчасно навідався. А що ж ти хтів — як ти одних у вірі, боронь Боже, тримав, а інших третьою дорогою обминав, бо то тобі не люди, бо то нема кого лякати; а що ж ти хтів — тут усього свого позбувся, а чужому лад давай, а ти гасаєш за півмертвими та вищерблюєш і останній впомин та старцем під вікна *до старців придибаєш та гукаєш, а де я, бабо, — у світі, ляче; але ж ми й смішні з тобою, ляче. Хмари не хмари, хмаровиська одні, але й знати тако, що сонце десь краєм ступало, півсвіту такого: що це роса, камінь, дерево слизьке, кукурудзиння снопиками, де межі такі межи світом і собою поназначувала, — то вона й раніше так усе знала; що туман приховував десь ліси і село, і з-перед цієї сусідської покинутої хати трохи такої рідкої сивини снувалося, — але ж хмаровинню цьому дорога й не зверху, й не обрієм, але як-то вже пройшло воно й видко знак: хмаровиння було. Вони ще до цього світу діло хтять мати якесь, а не знають, що світ перестав мати поділ на чорне і біле, холодне і тепле, добре й зле, чоловік і жінка, і настає день, про який мріяв хтось десь один у своїй норі, а далі перебрав на свою віру й інших норівників, і вони дочекалися того дня, а впослі посунули мовчазними юрмами по всенькій землі творити пустку і попихати людей, котрі де жили, і казали їм про їхнє буцім неправедне життя, і люди нумо втрачати віру і спокій, а їхні хати все під вітром, під морозами все почали перебувати, — затишок вихляв, тепло порозбігалося по кутках, і в людей почали знаходити гроші залізні у відрах, присипані зверху попелом, люди вмирали і не знаходили грошам потре-
10(28) червня дощ гарний 11(29) червня Вознесіння 12(30) червня годині о сьомій дощ 14(1) червня гроші одержала 15(2) червня Світлана народила двох хлопчиків 18(5) червня електрику проводила 21(8) червня Трійця вмерла в одинадцять дня Наташка Карпиха 22(9) червня схоронили 23(10) гас брала 24(11) червня у М.В.К. корова отелилась на початку першої вдень 27(14) червня купила шкафчика 2(19) липня Лена Старощучка народила дівчинку померла Фрося Мила... 3(20) липня дощ 4(21) липня дощ 7(24) липня холодно Ліда і Валя приїхали 8(25) липня померла Ганя Данилючка 9(26) липня хоронили 12(29) липня Петра і Павла 13(30) липня порося купили Микола В.К. 14(1) липня одержала гроші 16(3) липня дощ 17(4) липня дощ чоботи привезли 21(8) липня десять місяців Інні 2(20) серпня Толя розписався день ясний вітер був
би, і не признавалися ні родичам, ні владі, що вони в них є, страх уступив у душу, і від того почали порожніти хати. Та й не добро хіба цим орачам, що ніхто не перепинить і не обізветься більш, ори собі. Страх хатній і страх хмаровиння злився у гуркоті понадсві-товому і проорював у тумані не видні ні орачеві, ні її запалим очиськам борозни, але вона наважилася у цьому німому світі вийти аж трохи навперейми гуркотові. Обдурили її вуха та й очі, що повірила, де той звук, а він уже тінню проковзував за горбком, зачепивши ще на долоню більше цілини, за яку вона щовесни боролася: ґвалт зчиняла, — то вам ці могилки без хрестів доточаться до ваших земель та й вам більше наїдку ще з їдної борозни, та не впокоїтеся, доки кісточок дитячих не повиорюєте. А це тілька каркнула, як ворона, й гупнулася коліньми на відбатовану жилаву скибу. Захарчала й постукала себе кулаком у груди — така віра була, що голос проб'є. Вергала шмат брили, влізши коліньми на той бік у ріллю, щоб це так долучити до цілини, — розворушена скиба запахла травичкою і сухими торішніми миколайчиками, тільки земля, вивернута нутром, корінчиками і комашиними дупельцями, не озивалася до неї і нічим не пахла. "Гов, а чи є хто в хаті? — й кинулася до цього голосу з такою ну аж довірою, бо це щось спасенне, і не просило оддяки за свою добрість. — Йшли ми, йшли, — далі радісно оповідало спасенне, — та й прийшли, та й дивимося, аж ось де наша куниця-дівиця". "А всьдо-го я, — надумала й собі радість вчинити, — але щось ви, пане старосто, не туди забрели". "Велено не минати першої хати на хуторі, — звеселіло спасенне, — але ж я знаю, що тут одна хата, а другої вже нема. Голова каже, йди в першу хату, а я знаю, що й першої нема". "То було б у другу одразу й заходити, — ще й у садок не ступивши, забалакувала до спасенного у вибиті вікна. — Ці хазяї полякалися, як почули, що старости йтимуть, та й вибралися". "А певне, таку молодичку я б не вгавив. — Ще не добачала нікого у нутрощах цеї покинутої хатини, але щось там длубалося біля розваленої печі. — Я вік у сільраді проробив, то мою чесність люди знають. Я татові гріхи скупив повністю. Сестра не хоче пробачити, чули, цьоць, рі-ідна дочка". "То чось же ця тебе не схотіла". "Бо я правду тітці Феліксі за дядька Петра вповів. А ця, може, на гроші батькові заздріла, ну то мені такої жінки не тра-а. Ви чули, щоб я коли збрехав людині? Я до правди людей вів, але як вони мене не хтять слухати. Хто знає, що дядько гроші спалив, цілих шість тисяч грошів? їден я. Сини хтіли машини мать. А невістка добра, з холери, з батька кров цебенить, а вона трапкою
підтирає. Цьоць, я вже знаю. Людей і так не навчиш, і влада не помагає. Людям щось гинше треба. Чули, що кажуть. У селі закону нема, тільки один закон: кожен в свою кишеню. А я то вже дальш не можу. Правду їм доказав, то вони тепер мене на прокльони звели. Старий нікому не хтів казати. Він вік ці гроші складав по копійці, і злякався, що за раз їх може не стати. Людині тра знать, що в неї за душею копійка є нечіпана.'Це я прожив без нічого. Старий знав, що мені його гроші не треба. Але як таких діток мав. Вони батькові на городі смерть заподіяли. Е-ге, кажіть тепер, що на вила нахромився. А три ножаки в живіт не хочеш! Вони собі довели розмову до кінця. Котрий вийшов до нього на город — Володька, Олександр? Мені не дали далі справу вести. їх треба було поодиначки викликати, і все розказали б. А так втихло, а чужим людям воно не треба. Тітка Фелікса щось знала, але вже не скаже, їй тра між дітьми жити. Дядько, ще як при пам'яті був, покликав, щось хтів сказати. Він міг сказати, котрий зять саме. А я вже знав, їм цей похорон на носі, а я йду правду казати. Тітко Феліксо, йдіть-но цюди, маю до вас слово. Май тепер дві слові, й три, й штири, а як ти друний, то дурний навіки. Я ж хотів її на свою чесність привести, а вони гроші рідного батька не поділили. Та й май таку жінку. А матінці, голубоньці, серденьку, як серед них? Правда людей жене у світ чи брехня, кажіть!"