— Щось буде! Щось-то буде...— перешіптувалися люди у висілку й чекали чогось.
Учора ввечері Толька сказав мені пошепки новину:
— А наш цар — дурень.
Я підійшов сьогодні до тата й нерішуче спитав:
— Тату, а правда, що наш цар дурний?
Татко хитро посміхнувся крізь попелясті вуса й хляпнув мене по плечу.
— Забастовщиком ростеш, синку! Я вперто перепитав:
— А правда ж?
— Не базікай, а то, знаєш, куди за такі штуки!.. Татко пішов збиратися на роботу, а я побіг надвір.
З учорашнього дня ми поділилися: Генка й Купрович — чорна сотня, а я, Толька й тихенький пралин син Козорє-зов — революціонери. Толька потяг у матері червоного напірника, приладнав його до кийка, і ми урочисто проходили повз Генку, Ядзю та Купровича й на ввесь двір співали:
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног.
Тут Генка несподівано зареготав, і це нас образило. Перший похопився Толька: він підскочив до Генки, схопив його санчата і з переможним вигуком повернувся до нас Якщо чорна сотня кепкує з нас, то санчата Генки-чорно-сотенця будуть нам за барикаду. Ми перекинули санчата набік, устромили збоку в сніг Тольчиного кийка з червоним напірником — і революційна барикада готова! Спритно почали кидати з-за барикади в чорну сотню сніжки, а над нами пурхав на легкому вітерці наш прапор. Ми на хвилину замислилися, що б оце повинні зробити ще революціонери, здобувши таку перемогу над "оборонцями"1 царя, як раптом хтось крикнув у дворі:
— На станції б'ються! Замкніть ворота! Чорна сотня наскочила!..
Наша хазяйка похапливо замикала хвіртку, на ґанки повиходили стурбовані мешканці, і серед напруженої тиші, що враз зайшла у дворі, здалека почувся глухий гомін. Я, Толька і Генка з Купровичем забули про нашу сутичку й барикаду і полізли на паркан дивитись.
Від станції лунали крики, спів і поодинокі зойки. Все те мішалось у страшний галас, дужчало й котилося сюди. Толька перший УЄ витримав:
— Я побіжу подивитись!
— І я!.. Тільки ж хвіртку зачинено?
— Плювать! Ходім за дровітню, а там — через паркан. Ми весело стрибнули на пухкий сніг за нашим двором,
уже почуваючи себе учасниками незвичайної події. Я тільки на мить з гіркотою глянув на свій щойно розірваний рукав, за який мені вдома, безперечно, буде від матері, й ми побігли до станції.
Я дуже засапався й просив Тольку почекати, коли це враз перед нами постала дивовижна картина, аж ми спинились і прикипіли до місця.
Назустріч від станції просто до нас сунув перемішаний, скаламучений, галасливий натовп. Від подиву ми пороззявляли роти й не могли нічого зрозуміти. Перед нами махали в повітрі руками, ціпками, летіли вгору калоші, хтось одчайдушно кричав, чути було, як кілька грубих голосів почали співати: "Боже, царя храни..." Та ось збоку залунало ще дужче: "Вставай, подымайся, рабочий народ! Вставай..." І знову заревли п'яні баси: "Сильный, державный, царствуй на славу!.."
Натовп котився, тупцяючи й кружляючи, немов його
розмішувано зсередини велетенською кописткою, і окремі
люди цієї ворушкої строкатої маси мигтіли перед нами, як
на каруселі. (
Ми трохи оговталися, підійшли ближче, і я перший злякався: ще ніколи не бачив я, щоб билося стільки людей! Ось висунувся наперед кремезний дядько в білому фартусі й з рудою бородою. Здоровезні кулаки його молотили на всі боки, і я чув, як за кожним замашним ударом дядько гучно кректав і важко відсапував. "Не інакше як двірник якийсь,— промайнуло мені на думці.— Оце ж воно і є та чорна сотня!" І я з страхом подумав, невже вони переможуть робітників?..
Толька смикнув мене за рукав і, показуючи на кулак рудого дядька, де блиснуло щось металеве, прошепотів:
— Диви, диви — з кастетом б'ється! Хіба ж це по правилу? Так нечесно...
Від важкого вдару по голові відлетів якийсь худорлявий чоловік з одірваним коміром на пальті й покотився від натовпу. Він, стогнучи, підвівся і, заточуючись, поплентався до нас. Обома руками він тримався за голову, і і з-під його пальців по зблідлому обличчю струмочками текла кров і капала на сніг.
Побачивши нас, він хрипко прошепотів:
— Діти! Чого ви тут?
Ми не знали, що відповісти, й винувато розглядали скривавленого чоловіка. Тоді він суворо крикнув:
— Зараз же мені додому, жовтороті!
З завулка вискочили якісь нові люди й кинулися до натовпу. До йас збоку долетіло:
— Бий христопродавців! Лови! Бий їх, червоних!.. І ми щодуху пустилися навтіки.
VI
Вже два дні, як мовчить станція. І вранці вже не нагадує мені бадьорий гудок московського поїзда, що треба йти до школи.
Страйк...
Я приходжу до класу, але мені не хочеться розв'язувати моїх книжок і дивитись у зошит. Справді, з якої речі ми тут, коли всі не працюють? Толька підліз до мене з своєї "Камчатки" й почав спокушати:
— Давай забастуємо! Мій тато не пішов і сьогодні в депо. Чого нам тут сидіти? Ходім на станцію.
Ми скористувалися тим, що вчителя ще не було, й шмигнули з школи.
Опинившись надворі, ми, весело підстрибуючи, зневажливо підкидали вгору наші книжки й простували до станції.
...Нам не нужны златые кумиры,
Ненавистен нам царский чертог!..
Наче невидима всемогутня рука вирвала в одну мить із станції її душу. Стояли коло депо мовчазні, покинуті паровози. Здавалося, вони замовкли навіки.
З чорних, закурених вікон залізничних майстерень віяло холодом і пусткою.
Ми цікаво розглядали незвичайну, дивовижну картину. Через перон мляво пройшли якісь випадкові транзитні пасажири й, мов тіні, зникли в дверях вокзалу. Начальник станції нерішуче виглянув з-за ріжка й повернувся назад. Тиша.
Толька, що почував себе зовсім вільно серед цієї * загальної настороженої тиші, сказав:
— Ось тепер-то ми покатаємося на дрезині. Гайда!
Покататися на дрезині вже здавна було нашою заказаною мрією. І от зараз ця мрія мала здійснитися. Ми пробігли через північний парк, заглянули на всякий випадок у вікно стрілочної будки, але і там, як і скрізь, було тихо і навіть сумно; наче стрілочник розвів останню колію і вже ніколи не зніметься його рука з зеленим прапорцем, вітаючи московський поїзд, що, немовби дуже зморившись, поволі підходить до станції.
Була відлига, й порський вітерець, розігнавшись із сизої безконечності, куди побігла колія, тричі перестрибнув через шпали й закрутився коло наших облич.