— Розумієш, сьогодні пішов! Та ще як! Я його, значить, поставив — стоїть. Ну, думаю, ти в мене таки підеш! Та й штовхнув його. Він — тиць лапою, тиць другою, а тоді й пішов. Не віриш? От їй же богу, пішов!.. Правда, я його трохи за хвіст притримував.
Мені стало шкода кота. Я глянув туди, де стояла Ядзя, й подумав:
"Коли б Ядзя бачила, як Толька мучить кота, вона, мабуть, плакала б..."
Я сказав Тольці сумну новину:
— А Ядзя кашляє.
Тольку це не вразило, і він зневажливо кинув:
— Так і треба їй! Тонкосльоза...
— Ядзя й Генка тепер не будуть з нами гуляти: їм мама заборонила.
Толька й на це махнув рукою:
— І хай! Нам — що! Подумаєш!
Мене гукнула мати обідати, і я пішов додому, замислившись.
Чомусь пригадався мені той далекий Недригайлів, де живуть мій дядько з дядиною, їхня синьоока Надійка, старі дід з бабою, в яких під стріхою коло хати стрибає і не настрибається в мотузяній клітці жирна перепелиця. Цій перепелиці підрізали лапку під час косовиці й отаку, поранену, тремтячу від страху й болю, принесли з лугу. Баба загоїла їй лапку, дід змайстрував з мотуззя клітку, щоб непосидюча пташина, стрибаючи, не розбила собі голівки, і вона живе в них тепер замість папуги й канарейки. Як би мені хотілося зараз опинитися там!
До Недригайлова ми приїздили з Брянська тільки влітку, коли батько мав відпустку, і через те мені здається, що зима буває тільки в Брянську, а в Недригайлові завжди тепло, зелено, сонячно, ясно. Моє справжнє літо з усіма його радощами починалося з станції Ворожби, де ми виходили з поїзда і мій батько, вже не машиніст, а звичайний, як і всі тут, дядько, ішов шукати коло станції воза, що заздалегідь приїздив до нас. За якийсь час батько повертається з дядьком Євлантієм, розмовляючи вже по-українському, та й мати-відповідає на привітання дядька якось уже не так, як у Брянську. Дядько Євлантій простягає і мені свою здоровенну шершаву долоню, а другою тримає батога й каже, всміхаючись крізь довгі вуса:
— Здоров, козаче!..
Я з захватом дивлюся на кремезну статуру дядька Євлантія, на його батіг, свиту, з повагою спостерігаю, як він вправно підганяє відпочилі, нагодовані конячки, і мені ^тільки досадно, що я не можу йому відповідати так, як батько й мати. Через те, коли дядько Євлантій звертається до мене, я мовчу й до болю ніяковію. Скажи йому щось на відповідь — і він, гляди, як дід торік, сміятиметься з мене: "Диви, таке мале, а вже не по-нашому говорить!.."
Як би я хотів зараз знову побувати в Недригайлові! Тут у нас зима, морози, ось-ось і різдво буде, а там, напевно літо. От тільки чому дядько Євлантій звав мене козаком? Який же я козак? Козаки, оповідав дід, були, та збули. Колись вони воювали з турками, татарами... Ні, я, і коли виросту, не буду козаком. Я буду тільки машиністом! Я приїду в Недригайлів до дядька Євлантія і покатаю їхню Надійку на паровозі. Ану хай лишень почують, як засвистить мій паровоз! Бідна Надійка — вона ще зроду не бачила поїзда!..
Тато мій уже пообідав і, спочиваючи після маршруту, стиха наспівує на ліжку:
Славное море, священный Байкал.
Славный корабль, омулевая бочка,
Эй, баргузин, пошевеливай вал!..
Я прислухаюся до цієї знайомої вже мені пісні, і в її словах тане й зникає, як крапля в "славному морі", і далекий Недригайлів, і білі хати, і рясні верби, і розлягається за батьківським співом безкрая Росія, далекий Сибір, ліси, сніги, тайга...
Долго я звонкие цепи носил,
Долго скитался в горах Акатуя,
Старый товарищ бежать подсобил,—
Ожил я, волю почуя.
Хай я ще ніколи не бачив ніякого моря, але я вже уявляю собі той священний Байкал-море, хай я ще не розумію, що баргузин — то назва певного вітру на Байкалі, а не "брат грузин", як вимовляю я сам до себе, але мене вабить ця безкраїсть засніжених просторів Росії.
Позавчора заходив до нас дядя Ваня Кисельов з вагонного цеху. Розмовляв про щось пошепки з татом. Та я почув, як дядя Ваня, запалившись, сказав таткові:
— От тобі й держава наша вся: цар, піп і горілка. Оце вона тобі й є— вся наша Росія! Та ще Сибір з каторгою і жандармами...
Хоч я і мало що зрозумів з того, але мені подобалися ці загадкові слова, і я вже оповів про них Тольці й Куп-ровичу.
Про Сибір тепер часто говорять стиха дорослі: там страшна каторга, де люди вмирають за волю, де людей б'ють, мордують, розстрілюють, там непрохідна тайга, де, озираючись, продираються нещасні втікачі-варнаки, на яких пантрують і стрільці-солдати, і дикі звірі...
Про цей Сибір, як страшну казку вночі,— і моторошно слухати, і воднораз дуже цікаво. Такий він таємничий, такий неосяжний, той далекий каторжний Сибір!
Женуть туди вусаті жандарми юрби зморених, скутих кайданами людей, таких, як мій тато, як Тольчин батько, може, й дядька Євлантія теж поженуть туди з Недригай-лова, а назустріч їм — крижані вітри сибірські віють, завірюхи метуть, хуртовина казиться, а люди йдуть і йдуть, і замикається за ними тайга глуха, і покриває їх темна, непроглядна ніч. І тільки й чути здалека:
Динь-бом, динь-бом —
Слышен звон кандальный,
Динь-бом, динь-бом —
Путь сибирский дальний,
Динь-бом, динь-бом —
Слышно там и тут:
Где-то кого-то
На каторгу ведут...
V
У нашому робітничому висілку діялося щось непевне. Люди юрмилися, переказували одне одному якісь новини. Казали, що не тільки в Петербурзі, а й у Москві вже революція, барикади, повипускали в'язнів з тюрем, цар видав якийсь маніфест. Толька навіть навчився десь співати:
Царь испугался, издал манифест:
Мертвым — свобода, живых — под арест!
Кілька днів тому робітники з депо й залізничних майстерень пройшли з червоним прапором через виселок до міста. Вони співали нової бадьорої пісні, що звалася "Марсельєза", і кричали: "Геть!" І в той день — як позмітав хтось з станції та висілка і жандарма з медалями, і поліцаїв. А крамар Тюрін з Тюрінчихою сквапно зачинили серед дня свою велику крамницю. З учорашнього дня пішла по висілку чутка, що в місті громадиться якась чорна сотня і ось-ось піде на виселок. Там згуртувалися всякі бешкетники, двірники й крамарі, носять вони, п'яні, портрети царя з царським триколірним прапором і б'ють робітників.