Отож Генка засів за кучугурами снігу й гатив по нас горошинами з своєї дерев'яної гарматки, касирів син Павлушка Купрович допомагав йому, кидаючи в нас зліпленими нашвидкуруч сніжками.
Ми з Толькою жваво одбивались із свого Порт-Арту-ра — засипаного снігом смітника, але, коли Купрович влучив мене в лоба, я добрав способу віддячити Японії. Не гаючись, я побіг у наші сінці, прочинив тихо двері до коморки й схопив там з добрий десяток яєчок, що мати припасла на різдвяні моргуни.
Тепер доля була в наших руках: я сміливо вилазив з Порт-Артура й, підбігши до японської кучугури, гатив яйцем у крижану шапку, що Генка вивернув із цеберка, де замерзла полишена вода, і назвав її Токіо.
Яйця одне по одному, як камінці, підлітали до криги, востаннє коротко цокали, і раптом жовта пляма заліплювала Генчине Токіо і повільно стікала на сніг. Це була незвичайна вигадка, і навіть сам Толька був вражений. Японія була зовсім приголомшена:. Генка з Купровичем, покинувши свої позиції, вилізли обдивитись наслідки обстрілу моєї неззичайної артилерії. Тольці не хотілося відставати від мене, й тому він вискочив з-за моєї спини і, підбігши з криком до Купровича, раптом зацідив його сніжкою в лице. Генка скочив за кучугуру й заходився жваво одбиватися, та Японія вже зазнала поразки: маленький ніс Купровича страшенно почервонів, і на очах у нього несамохіть виступили сльози.
1 Хунхузи — банди розбійників у Північному Китаї, що їх використовували японці для боротьби в тилах російської армії під час російсько-японської війни 1904—І905 рр.
Павлушка Купрович, хоч і був сьогодні японцем, усе ж таки не заплакав. Кілька хвилин він стояв спантеличений, не знаючи, що робити, та нараз спам'ятався і почав пригорщами жбурляти в Тольку сніг. Та перемога наша була очевидна, і це додало нам завзяття. Я так захопився, що піймав Генчину сестричку Ядзю, яка ліпила братові сніжки, й розправився з нею, як із хунхузом: розстебнув їй пальто й запхнув за комір добру жменю снігу.
Ядзя спочатку пручалась. Я бачив її червоненькі пальчики, що намагались одіпхнути мою руку, але враз вона жалісно скулилась і гірко розплакалась. Мені стало ніяково, навіть перехотілося вже далі грати у війну, і я, похнюпившись, відступив од Ядзі. Та тут вона зірвалася з місця і з плачем побігла скаржитись до моєї матері.
Я почув у дверях нашої квартири її плаксивий голосок:
— Ваш Колька б'ється і крашанки вам усі перебив. Через хвилину надвір, запнувшись хусткою, вибігла моя
мати й ахнула: на крижаній шапці розплескалась мало не половина всього її запасу.
— Ах ти ж, убоїще! Ступай мені зараз же до хати! — Вона чіпко вхопила мене за вухо, і я покірно поплентався за нею. Найбільше було шкода, що ми не довершили перемоги: війна тепер скінчилася внічию. Я, похмурий, стояв лицем до стіни в кутку й слухав, як бідкалася над рештою яєчок моя мати.
"Ябеда проклята! — думав я про Ядзю.— Я тобі — тільки снігу за комір, а ти вже й до матері. Я ж тобі покажу, як скаржитись!.."
IV
Вранці Генка катався на санчатах, а Ядзя, трохи засмучена, стояла тихенько серед двору і зрідка покашлювала.
Генка під'їхав на своїх чепурненьких санчатах мало не впритул до моїх ніг (йому заборонили тепер гуляти зо мною у війну) і докірливо, хитнувши головою в бік Ядзі, сказав:
— Бачиш, через тебе тепер кашляє. Застудилась... Мені, правду кажучи, стало дуже соромно, бо я одразу
пригадав,* як я вчора сипав Ядзі за комір снігу, але мені не хотілося, щоб Генка це помітив, і я, одвернувшись від нього, глухо буркнув:
— Хай не мішається!
— Так недобре,— повчально, ніби він якийсь старший, сказав Генка.— Ти нехороший. І мама сказала мені, щоб я не гуляв з тобою.
— І не треба. Хіба що!
Я гордовито пішов геть від Генки, але відчував, що позад мене стояла Ядзя і жалібно дивилась мені вслід. Мені було таки шкода Ядзі; я з острахом подумав: "А що, коли Ядзя захворіє і вмре?.. А Ядзя ж така добра, вона позавчора дала мені половину свого яблука й показувала книжку з птахами!" У мене защеміло серце: "І навіщо було сипати Ядзі за комір снігу?.." Та у хвіртці з'явився Толька. Він допіру прибіг із дому, після того як цілу годину муштрував хазяйського кота, і був захоплений. / Квартирна хазяйка не дозволяла дітям квартирантів бавитися з її цапом, і Толька, шукаючи способу дошкулити їй, натрапив якось на хазяйчиного кота. Йому спало на думку вивчити кота ходити на передніх лапах. Недарма ж бо Толька був такий мастак вигадувати всякі штуки. Влітку, коли Степанида Іванівна виносила свого папугу у великій клітці надвір "провітритися", Толька заходився був муштрувати й папугу. Заховавшись за ганок так, щоб Степанида Іванівна не могла його побачити крізь свої відчинені вікна, Толька вперто торочив:
— Степанида Іванівна — ненажера Іванівна, Степанида Іванівна — ненажера Іванівна...
Папуга бентежно крутив головою, підозріло позирав по сторонах сердитим оком, нашорошувався і раптом здуру кричав:
— Попка дурний!
Тоді Степанида Іванівна, як та пава, підпливала до лутки вікна й ніжно відгукувалась:
— Попочка мій, золотко моє!..— але, помітивши за ґанком Тольчині ноги, вона аж мінилася на обличчі й починала кричати.
Зустрівши Тольчиного батька, вона скаржилась:
— Ваш негідник мені папугу псує. І що це, справді, таке! Через нього, паскудника, мій попочка кепсько тепер вимовляє—"дурний".
Вивчити кота ходити на передніх лапах — була давня Тольчина мрія! Кота звичайно випускали по обіді на прогулянку, і Толька вже пантрував на нього у дворі. Він крадькома ловив його за тулуб і мерщій ніс у суточки між дровітнею та парканом, де починав своє муштрування. У ситого, маніжного кота потроху псувався пообідній настрій, але кіт ще сяк-так терпів. Коли ж Толька задирав котові задні лапи й ляпасами по животу не дозволяв йому їх опускати, кіт спочатку незадоволено нявчав, далі намагався втекти, але Толька міцно його притримував, командуючи: "А-ле-оп-ля!", і знову починав муштрувати. Далі кіт уже пручався, дряпався, дико верещав, аж поки хтось, проходячи мимо, не гримне на Тольку, і тоді Толька щезав у один бік, а переляканий кіт у другий.
Зиркнувши крізь хвіртку, Толька зразу ж побачив мене й радісно побіг назустріч.