Толька вже порався на дрезині. Він завзято крутив якусь гайку, натискував на держальце, але дрезина не піддавалася. Вона жалібно скавчала, наче скаржилася комусь на нових, нахабних хазяїв, поволі посувалася трохи наперед і знову поверталась назад. Толька скомандував:
— Чого рота роззявив? Стань сюди й крути. Ну — раз! Я з усієї сили став крутити колесо, та раптом перед
нами виросла сіра жандармська шинеля, мигнули в очах червоні аксельбанти, срібні медалі й над вухом гримнуло:
— Ви тут чого, сучі сини?
Ми стрімголов метнулись у рівчак за колію й загрузли в пухкому снігу, але новий гуркіт жандармського баса виніс нас на поле й погнав навпростець.
Вітер вилетів нам назустріч і радісно хльоснув по щоках. Стало до лоскоту весело й кортіло утнути ще щось таке, від чого б засміялись і пішли навприсядки далекі хати, і густий бір, і вітер, і навіть низьке, похмуре небо. Толька, розігнавшись, став на руки й задриґав у повітрі своїми благенькими шкарбанами. Я зупинився й, витанцьовуючи на одному місці, сукав жандармові дулі.
Толька одсунув на потилицю шапку і, надриваючи горло, щодуху заревів своїм хрипкуватим голосом:
— Барбо-о-ос!..
Жандарм здалека погрозився кулаком і сердито забубонів щось.
У відповідь Толька задерикувато заспівав ненависну жандармові "Марсельєзу", від якої тому аж рота перекосило.
Жандарм гримнув, погрозливо затрусив над головою кулаком і, підібравши поли шинелі, обережно ступив до рівчака.
Перед нами знову мигнули назад широкі простори, йуром став праворуч Брянський бір і переможно пахкав у лице й співав над вухом свою "Марсельєзу" баламута вітер.
Дзвіночком калатало під кожушком серце, в грудях уже бракувало повітря, а Толька на бігу, не обертаючись назад, усе кричав:
— Барбос! Оселедець! Барбо-о-ос!..
VII
Це був пам'ятний вечір 1905 року.
Завтра різдво. А тата мого нема. Вже п'ятий день, як вимерло все на станції, і ні один гудок не розітне тиші зимового вечора. Мій тато поїхав саме за день до страйку, і його паровоз замовк тепер десь під Ворожбою. В кімнаті холодно і не стоїть у кутку ялинка, бо тато не. привіз її, як привозив торік і позаторік.
Мати дивиться, підперши рукою голову, в замерзле, мережане вікно, мовчки вдивляється туди, де станція, де рейки врозтіч тікають до Москви й до. Ворожби.
Я витяг із скрині кілька торішніх ялинкових цяцьок, що їх колись зробив з картону мені тато, і по моїй щоці тече й капає на паперову хатку маленька, гірка сльоза. Цього різдва не буде ялинки... А з-під стелі раз у раз долітають до нас з другого поверху веселий сміх і рвучкі слова:
Вечер был, сверкали звезды,
На дворе мороз трещал...
То касирів Павлушка вивчає святкові вірші. Його запросили на ялинку до Генки Климовського й Рудольфа Карловича. Йому справили на різдво новий костюмчик і чобітки. У горлі в мене застрягають якісь грудочки, і я знаю, що тільки сльози розтоплять їх. Але я нізащо не буду сьогодні плакати: хіба годиться плакати революціонерові!
То може рюмсати тільки Ядзя, Генка та Павлушка, а ми з Толькою — майстеровщина! І хай касирів Павлушка йде до Рудольфа Карловича і Генчин батько тепер спокійнісінько сидить удома! Зате мій тато — робітник. Він теж, як повернеться, промовлятиме на мітингу разом із Тольчиним батьком. Мій тато — страйкує! О!..
Мороз скував уже половину вікна й добирається до кватирки. Він вигаптував на шибці якісь казкові срібні рослини, лапате листя, буйне гілля пальм, і тільки ледве-ледве пробиваються крізь них далекі, тьмяні вогники нашої станції.
Надворі темно й тихо. Люди кинули працю й сидять по домівках. У кутку на сіні, там, де блимає старезна лампадка, стоїть наша самотня кутя.
Я хотів був намалювати собі на свята червоного прапорця і вже взяв був олівця, коли раптом від станції... Ні, то не здалося мені й не наснилося,— справді від станції протяжно долинув тоненький паровозний гудок.
Мати стрепенулась і прикипіла до шибки. А знадвору чулося таке самотнє, таке жалісливе, але заразом таке яскраве й виразне — гу-у-у... гу-у-у-у... гу-гу-гу-гу-у-у... То просився десь під семафором на станцію якийсь паровоз.
Ми одвикли вже за кілька днів страйку від гомону на станції, і цей раптовий гудок, що голосив серед вечірньої морозної тиші, чомусь здався нам страшним. Він не віщував нічого доброго. Цей жалісливий, тоненький гудок начебто наважився зламати страйк, він зрадив замовклі, покинуті, припорошені снігом паровози, він зганьбив урочисту тишу замкнених майстерень і чорного мовчазного депо.
За стіною зашаруділи в сусідів. Хтось похапливо пробіг під вікном. До нас стукали з коридора.
— Гудок! Що таке? Хто міг приїхати? Відкіля паровоз, коли на станції ні душі?..
— Тривога! Товариші, готуйтеся!
— В чому річ?.. Чорна сотня? Солдати? Де?..
В коридорі метушилися. З усіх квартир повибігали люди й, стурбовані, розпитували одне одного. Чоловіки поспіхом одягалися й бігли надвір.
Од станції знову долетів гудок і обірвався.
Я схопив своє пальтечко й кинувся на вулицю. З усіх боків виходили темні робітничі постаті й збивалися до гурту. В декого було видно ломаки, а один високий роб'тник перекинув на ремені через шию мисливську рушницю. Під ногами пронизливо верещав сніг, і чулося звідусіль приглушене шепотіння.
Я крадькома^посунув за людьми до станції. Від неї вже не долітав гудок, і страйкова тиша знову оповила її густою мовчанкою.
Я вийшов за ріг нашого висілка й хотів був уже бігти навпростець до станції, коли за п'ять кроків від мене побачив перед трьома чоловіками мого батька.
В руках^у нього був постійний заяложений дорожній кошик, а під пахвою свіжа маленька ялинка.
Тато приїхав! Тато привіз мені ялинку. Тато мій — молодець. Він приїхав своїм паровозом! Хіба його могло щось зупинити, коли він знав, що ми його ждемо? Татку, мли любий!..
Я кинувс^ до нього.
Чоловіки, що стояли перед татом, голосно лаялися, розмахуючи руками.
— А страйк? Ти не знав!
— Та один твій гудок підкосив усе діло!
Тато щось мимрив, але його за голосами не було чути. Я нерішуче став. З вулиці вже наближалися до нас нові j/юди.
Високий з рушницею перший підбіг і стурбовано захрипів:
— Що таке? Йому не відповіли.