"Юлко, нерозумна Юлко, — гукнув згори високий усміхнений чоловічище з такою ж копицею світлого волосся.
— Чи дочекаюся я того дня, коли ти загнуздаєш коня? Сидить
— як на лавиці і править гривою! Людям на сміх, мені на ганьбу", — обернувся до мене.
Дівка залишила торбочку й вернулася в город, а ми рушили в гору попутньо. Чоловік той чистив колодязь у замку і звався Петро Солома. Я пригадав недавню бесіду діда Данила з Арданова і радо передав від нього Петрові уклін. Ми якось нараз душевно запізналися. А при обрусі з добрим сніданком копач розповів мені про порядки й уклад життя за цими товстими мурами, пойменованими давньоруським словом Паланок, що означає укріплення, обнесене частоколом.
.. .Я знав діда Олелька, що вмів тлумачити тумани. Там, звідки він був ходом, — із Боронявських мочарів, дні народжуються в імлі, бо там Ріка й Тиса сходяться й підбиваються болотними струмками. Земля пріє і сходить парнотою, як непокритий котел. Олелько так призвичаївся до туманів, що чув їх шкірою, кісткою і навіть язиком. Він угадував, яким буде день і що може принести доброго чи лихого. І все сходилося в його тлумаченні, бо як роса є потом землі, так туман є нерозвіяним сном ночі. Змішуючись, вони виказують щось нечутне, але очевидне.
Цікаво, як би той боронявський дідо розчовпав оту молочну мряку, з якої вихопилося це солом’янокосе дівча? Передчуття значущості дня володіло і мною, коли я йшов розвиднем до замку. І день відкрився мені першим дарунком зустрічі. Другий чекав на мене пополудні.
З плечем повелося добре. В сторожа загостився відун Земко, він намочив у сечі ряднинку, намастив її темною смердючою маззю і обвив моє забите плече. "Утробна сіль погасить запал, а рибна олива до завтрього витягне болість".
На псарні пан Лойко чекав мене з новим наказом: денну службу нести у Верхньому дворі. Там була темниця, що позавчора прийняла нову ватагу каторжан. На нині призначено день "провітрення". Це означало, що всіх в’язнів виведуть на дворище, перерахують, комендант огляне їх і, може, з кимось перемовиться словом. Тим часом пивниці збризкують вапном, перевіряють справність ланців і решіток. Так ведеться сидільникам раз на три місяці. Дві години свіжого люфту, а коли пощастить — і сонячної ласки.
Ми з псами, що навісно валували, готовно стояли підковою, замкнувши сіру громаду нещасних людей. Від них тхнуло тліном. Від їх одягу, їхніх тіл і віддихів. Це запах близького потойбіччя. Тому пси й казилися так. Собаки й коні особливо не люблять цього духу. Нас пан Лойко приставив сюди, аби пси і псарі навчилися розпізнавати й ненавидіти запах ворога й можливого втікача. В якусь хвилю я поклав себе на їх місце — і здригнувся. Навіщо я це подумав?! Не треба приміряти на себе чужу шкіру. Хоча хто знає, котра з них твоя...
їх виводили ріденькими вервечками з підземель, і ланци, аж білі від частого тертя, плелися за ними гадинами. Хтось не в силах був тягнути за собою цей залізний хвіст, і тоді товариш ніс його за ним, як Симон хрест за Ісусом. Але ця ноша, либонь, була не найважчою. Незмірно важчий тягар несли вони в очах, що підсліпувато мружилися на призабуту ясність днини. Тягар несвободи, темної порожнечі, безгомінного відчаю. Вони плелися бліді, як мерхлі гриби, виморені голодом і вистуджені сирим каменем. Хитаючись тінями, знаходили опору в мурі. Тряслися зарослі вилиці в стариків, і злипалися повіки в гнійних сльозах. У молодих, котрі більше рухаються, щиколотки й зап’ястя кривавились струпами від іржавих колодок. Лиця покусані комашнею, а може, й щурами. В більшості очей ледве теплилися іскри розсудку.
Але цей... Його погляд по-пташиному дзьобнув збоку, і незвично прозорі очі промили мене, як дощ промиває скло. "Геть як вода, — подумав я. — Такі ж чисті, холодні й спокійні. Без радості, без печалі, без уваги". Та й дивилися ці очі не на мене, а через мене, я не затуляв їм простір. Так вода і воздух не заважають сонячному промінню. Не заважав йому й комендант, що ступив до нього першого, потеплівши брезклим лицем. Щось ґречно запитав, але в’язень рота не розтулив, дивився крізь нього, як через безтілесну мару, в якусь уявну далину А може, вглядався в самого себе.
Був той чоловік непевного віку, який з’їв довгий підземельний тривок. На сіре рубище плечей лягало таке ж сіре волосся, а грудьми розтікалася дорідна борода. З тої густої порослі стримів лише чутливий гачкуватий ніс і ясніли в ній очі — два скельця льоду. Якась нутряна сила вабила мене до цього чоловіка, як раніше до Жиги-маляра, як до отця Симеона. Тепер я знаю, що ймення тій силі —приваба мудрості. Тої мудрості, що несе вищу свободу.
"Поважна птиця, — шепнув збоку псар. — Навіть імені його не відкривають. Кажуть, чеснородний гречин".
Комендант, не дочекавшись від мовчальника одвіту, лагідно проголосив: "За вас клопочуть великі люди. Ми зважили на їх супліки і прийняли рішенець перепровадити вас із льоху до вежового каземату, що має вікно".
Вікно — розкіш для замкнених, але обмовка про нього ніяк не змінила старого, не потривожила його задаленого взору. Мені здалося, що в нього є своє незриме вікно, в яке він дивився через своїх сторожів і їх мури. А комендант рушив далі і одцалік, аби не страждати від сопуху, показував підборіддям на котрогось із нещасників, і той мляво або надміру гарячковито щось лепетав. Та начальник його майже не слухав, ішов далі, аби чимскоріше замкнути ряд. Тоді загойкали чатові, забряжчали підковами чобіт, стали дробити сіру отару на гуртики і розганяти по норах. А пси, подразнені здвигом, рвали нам руки.
Пан Лойко стояв проти лави і батіжком вирізняв найкріпкіших. "От і поміч тобі", — підкліпнув до мене. І я зрозумів, що це нові "збуї". І я маю їх гнати.
їх убрали, як раніше мене, і звели з мурів у рів. Воду давно не пускали, яруга поросла пижмом. Я не розумів, чи мене млоїть від розпарених квіточок, чи від вигляду цих мучеників, що хиталися під вагою повстяного плахіття. На бастіоні стояв комендант із старшиною. Нарешті він махнув білою рукавичкою, з вежі луснув стріл.
"Врозтіч! Врозтіч!" — загалайкали цсарі. Та "збуї" не одразу втямили, що від них хочуть. Лише тоді, як над їх головами засвистіли гарапники, вони ламанули долі ровом. Жалість висікало це видовище. Вони плуталися в бур’янах, набігали однин на одного й заточувались, натужно спиналися й трюхикали далі. То були не люди, а живі снопи, їх міг повалити повів вітерця. Я боявся озирнутися на пана Лойка. Виляск його батіжка по халяві ледве не розколов мені голову. Я пустив псів, пустив з ними своє здавлене серце.