Криничар

Сторінка 40 з 91

Дочинець Мирослав

"Я й будую... руками. Але душа просить іншого. Що ж мені робити, отче?"

"Робити. Ти сам собі й відповів: робити... Покажи мені діла свої, і я покажу тобі твою віру, казав Яків, покликаний Господом. Ми з тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм під пір ’я і не вистуджує крил..."

...Я й цього разу нічого не казатиму їм. Най собі гадкують, най тішаться своєю проникливістю: пан Кутьо стягнувся на чергову пам’ятку, звершує ще одну задужбину для влегшення душі...

"Покажи мені діла свої... Покажи мені діла свої..." —шепотіло листя трепети наді мною. Я відчував безмежний спокій і якусь осібну тишу серця. Хоча світ довкола жив голосами. Збивали річкове плесо риби-головатиці, хапаючи мотиля, осміліли жаби в озерці, зітхнув у пасіці пробуджений пугач. Це означало, що утвердилася кінцево ніч, котра перегодом переллється в день нових трудів. Я вже чекав його, новий день.

Якби мене спитали, що є твоя земля, Підкарпатська Русинія, в чому її коренева ознака? — я б відповів: "Бачите вишиваний рукав моєї сорочки? Чорне — то земля, зелене —дерево, синє — вода, черлене — вино. А біле — то співанка. Бо русинська пісня весь білий світ бере в обійми. Наша душа через неї говорить, журиться й тішиться".

Першу співанку я почув від годувальниці Влени. Вона не мала звичай брати мене на руки. Але за доброї дяки саджала собі на ногу й погойдувала, цигикаючи тягучу співомовку: "Цуру-цуру до баби, а баба дасть пів-лаби... Цуру-цуру до діда, а дідо дасть півхліба..."

Баба з тої пісні мені не любилася, бо нащо мені її лаба-нога? Тоді я ще не знав, що замогливі верховинці називали "лабою" ще й свинячий окіст, підкопчений біля комина. Зате дідо видівся мені великим, добрим, з білою бородою, що крає буханку, а окраєць простягає мені. Тоді, коли слухалися ці співанки, ні хліба, ні діда не було.

Той образчик голодної дитячої уяви так запав мені в пам’ять, що я аж здригнувся, коли він з’явився наживо у віконному прорубі замкового каземату. То було в заполуцень. А в ранковому провидненні, коли я вертався з міста в Паланок, трапилася ще одна стріча.

Аби марно не збивати куплені постоли-шкуряки, я роззувся і кинув перев’язь через плече. Босими ступнями землю чуєш, як вухами воздух. Чоловік народився, аби не відділятися від землі, бодай ногами мати з нею зближення. Як чуються наші борозни на стопах-так і голова. Як пальці ніг — так і очі. Ступні — то наші другі два серця. Так учив мене Лінь. П’яткою він кришив камінь, а великим пальцем ноги пробивав вражі груди.

"Звідки ця сила?" — дивувався тоді я. "Від землі, — скупо пояснював Лінь. —Я втягую її в гарячий клубок між ступнею і п 'ятою (там, де в нашому сліду прогалина), аж доки він не затвердне в крицеву підкову, якої не видко, але нога твоя набуває сили бойового коня. Бо в ній злютоване множинно все те, що є в самій землі". — "Та як брати від землі оту силу?" — "Це доступне лише при молитовному заціпенінні, коли звільняєшся від усіх думок і бажань. Але затям, що тоді нічого іншого від землі більше не черпнути — ні любові, ні радості, ні багатства..."

Тоді я остерігся тої науки. Сили трощити людей я не шукав. А такої сили, яка б їм помагала, Лінь не знав.

...У заволоці вранішнього туману я вчув ногами дрижання. Воно було слабеньке — не кінний рій, не бричка, тупотіло щось легеньке. Я обернувся проти вітру, і нюх скоріше мені провістив, ніж очі: в запах молодої кобилки вплітався ще якийсь, заглушений вітром, бо й сам був зітканий ніби з вітру. Я згадав: із цим запахом приходить літня гроза, що нагло паде з Турянських верхів. Але ні лункі згуки довкола, ні сухий порох під ногами не віщували зараз бурі. Проте вона надлетіла, розсікла туман, здійняла гривки куряви. Я ледве встиг відсахнутися — дісталося лише плечу. А буря прошуміла, підхопивши мою обувку. І летіла б далі, якби постоли не зачепилися за корч. Цупка шнурівка не враз урвалася, конячину обернуло і з неї впало щось м’яке й біле, як сніп. І йойкнуло. Я кинувся туди і в розвидні узрів розмаяне дівча, що навколішках розглядало мої постоли. Гостро блиснули спідлоба очі.

"То це твої?" — пробився через замішання голос.

"А чиї ж, — відбуркнув я. — Летиш, як дурна".

"Я дурна? Дурні замість голови на плечах постоли носять".

"Мої постоли, де хочу, там ношу".

"Носи на здоровля".

"Еге, здоровля! Вдарений бік-як дерев’яний. Ачей твоя кобила залізна..."

"Сідай на неї, довезу, куди треба", — тремтячими пальцями дівка зв’язувала шворку.

"Дай сюди!" — видер з її рук шкуряки, першу свою найдорожчу покупку, і почалапав далі. Ліва рука висла, як перебите пташине крило. Чую, непідкована кобилка затюпала слідом. Дівча похитувалося на ній, звісивши за боком ноги. Ніякої вуздечки, ніякого сідла. Білі ноги зливалися з молочним туманом. Мене кололо болем на кожному кроці, а їй кортіло пискувати:

"Куди мотляєш: до Паланку чи далі?"

"Під замок, на роботу".

"А я теж туци няньові щло несу. Хочеш заїсти?"

Коли я не хотів заїсти?! Але змовчав.

"Якщо страви не хочеш, то вкуси хоч завиванця".

Я ще грізніше мотнув головою.

"З товченим горіхом, поливаний медом. По правді не хочеш?" — лукавинкою бринів її голос.

Я німував. I вона притихла. Лише кінські копита говорили між собою. Вже під самою горою добіг її погук: "Чуєш, а це недобрий знак — те, що перев’язь із твоєю обувкою порвалася. Це віщує, що одна нога твоя тут, а друга десь інде. Не держися цього місця, хлопче".

"А ти провидиця?"

"Ні, моя маточка Мавра провидить. Кедь хочеш, я їй загадаю, аби розвіяла твою напасть".

"Не треба. Ліпше най звіє полуду з твоїх віч, аби на живих людей не наскакувала".

"В мене очі добрі. А на твоїх, може, й більма, якщо боїшся на мене позирнути".

Я обернувся й відкрито глянув на молоде сонце, що випливало з-поза її плеча. Від того дівочий стан у прядивній льолі медово світився. Твердими солом’яними пасмугами стікало плечима волосся. Лише очі темніли стиглими горіховими зернятами, і така ж родимка над губою. А самі уста ледь цвіли, як гірський глід, і на них тріпотіло запитання, прохання, острах. Від неї струменіла свіжість і холодила моє розпалене болем тіло. Це було якесь диво, яке не могло бути правдою. І диво зародилося в мені. Тої хвилі я полюбив цю дівчину, як свою кров.