"Збуї" впали з першого їх наскоку, заворушилися на землі, як великі сірі черваки, а пси терзали їх, скубли на пір’я. Ці вже не встануть ніколи, розумів я. Підгадав хвильку і в гуртовому замішанні скочив за шипшиновий кущ. Із тої криївки подав короткий, але пронизливий свист. Пси його знали, бо добре знали мене, а я знав їх.
Першим відсахнувся Палений, замотав патлами, розтрясуючи навсібіч злу слину. Пси неохоче відходили від понівечених "збуїв", хоча двох-трьох Паленому довелося напоумити іклом. Криваві живі сувої стогнали в потолоченій траві. Почувся другий виляск пана Лойка: "В’язати псів! Показіївінець!" Хоча він, чув я шкірою, не був задоволений гоном, що закінчився швидкома й не картинно. До мене пікер підступив, коли я вже приторочив собак до залізних карік.
"Що повіш?" — запитав хмуро.
"Не по мені ці лови, пане. Ліпше б на їх місці був я".
"Прикуси язика і знай своє місце, невдячний холопе! Пожалів відступників, що повстали проти корони... Навіть пси погидували запустити в них зуби. Гниль темнична! Не шкодуй їх, вони матимуть на вечерю подвійну порцію варива. А ми завтра матимемо свіжину, прийде свіжа ватага. Ладися на правдешні лови".
' "Завтра.. .завтра... завтра", — шуміло мені в скронях цілу дорогу до псарні.
На моє щастя, дідо-зелейник ще завгурявся в сторожа біля корчаги вина. Я загадав йому з порога: "Зробіть щось, аби завтра я не годен був до служби". Старий мовчки відпив з кухлика, круто посолив решту вина, вкинув щопту сажі з комина. Тоді відщепив акацієву колючку і, змочивши її в трунок, тричі глибоко вколов мене в здорове плече. Відтак тим вином розтер наколи: "До рана напухне, як колода, а до завтрього вечора розпухне".
Я розірвав зубами пояс і простягнув Земкові флорин. Він глянув на мене тим оком, що на шолудивого пса: "Кого спокушаєш, неборе. Часом я ще можу взяти гріш за лічення, але щоб за калічення... Господь цього не зрозуміє".
Так був убережений заповітний Мордків флорин. Я випив з дідами вина, аби забути ганьбу причетності до недавнього трапунку. Та чи є десь на світі таке вино, яке б змивало нашу розворушену пам’ять?!
Вранці рука моя висла надутим ціпом. Із собачого ошийника зробили перев’язь на плече, і пан Лойко, скреготнувши зубами, дав мені на день полегшу — огляд і годівлю псів на вартівнях. Таких було дев’ять — п’ять на підступах до замку і чотири в самій фортеці. Я неспішно обходив їх, толкував з вартовими, відв’язував собак, давав їм накази, аби розігнали встояну кров. Пси дуріли, як діти, радо хапали з моїх рук корм.
Я знав, що роблю: кожним рухом, кожним словом я добував їх приручення. Пес не людина, він назавжди запам’ятає руки, які його відв’язують і годують, і голос, що це супроводив. Звідтоді розумний пес непомильно вгадуватиме, що ти від нього хочеш. То вже твій відданий слуга. А прив’язувати псів я давав вартівникам. За своє життя я ніколи нікого не прив’язав. Хіба що самого себе — до діла, до обов’язку, до рідного терену.
Коли бомкнуло на дзвіниці полудень, я ступив на шляшок, що загинався на замковий горб. І почув іззаду задиристе: "Гей!" Той голос долетів разом із запахом, і їх я, як той вірний пес, упізнав би з тисячі запахів і голосів. Обернувся так рвучко, що сіпнув напухлу руку. Її око це нараз ухопило: "Я рада, що днесь ти обутий, але яка пришта сталася з твоєю другою рукою? Бігме, це не я, видиш —кобила чинно упряжена..."
"Знаєш, — скривив я болісний смішок, — коло дурної голови й рукам немає супокою".
"Еге, як у тій співанці: "Які руки, такі ноги, така й голова Іванова..."
"Це про мене, хоч я й не Іван, а Ферко".
"А я пишуся Солома Юлина. А кличуся Юлка".
"Юлка, що найліпше пече в Мукачеві. Я куштував твій колач, зроду такого не їв".
"Йой, зараз носом небо проб’ю. А чи хочеш заробити маковий книш?"
"Та де не хочу".
"Віднесеш няньові перекуску до замкового кадоба?"
Я некліпно дивився на її лице, шию, груди. Сліпила білизна зубів, сорочки, намиста.
"Агов, ти не на ті книші позираєш!" — засміялася так дзвінко, що аж кобила здригнулася.
"Я донесу, не бійся", — прочумався я.
"Що б я мала боятися калічки! Зате й даю тобі вузлик, бо хворими руками не розв’яжеш".
"Виджу, дівко, в тебе рот повний вітру".
"А в тебе під шапкою дурний камінь", — вдарила білими литками коня — і лише китиці черлені завіялися над гривою. А —я стояв із тайстриною і спізніло розчовпував сказане. Бувають хвилини, коли одразу міняється значення слів. Будь-яке звичайне слово промовляє про любов. Я поблагословив цей день і попрямував до фортечних воріт.
їх мені відчинив мрець. На возовій дошці лежало тіло в пошматованому скривавленому сіряку — один з учорашніх "збуїв". Перед воротами його поклали на землю, давши востаннє попрощатися з наземною обителлю. Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: "Скільки дуру вроджують людські голови".
"А чиїсь руки це довершують, — гірко подумав я, — Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими".
Копач Петро спочивав під липою. Клапаті його брови і торчкуваті вуса були притрушені порохом. Ціла піщана купа лежала обіч, видобута з глибини. Я розповів йому, як близькому, про свої гризоти.
"Направду мерзке діло — цькувати людей. Та не будеш же ти через це нівечити себе, бо й сам загуцеш. Треба тобі, хлопе, прибиватися до якогось благого ремества. Хоча б до криничного. Мою роботу тут сам комендант опікує. Криниця нечищена бозна-скільки часу, але не це головне. Я не можу тобі відкрити одну тайну, бо й сам ще не все знаю. Мене через те й домів не пускають, доки не звершу загадане. Для цього пани на всяку спомогу йдуть. От і зважуся попросити собі тебе в поміч. Ти, бачу, уноша покладливий і жилавий, може, й прилюбиш криничарське діло".
Петро, як із рівнею, поділився зі мною гостинцями. Я прийняв з його рук білий маківник, як святу дору. Боявся вкусити, дихав ним, тулив губи до рум’яної плетінки, яку ліпили її руки.
Дворищем снували гонведи, прислуга і купці, що мали легітимацію на завіз ідла і питва. Я підняв очі поверх їх голів і увидів велику сиву птицю в клітці. Аж здригнувся з несподіванки. Таки то був чоловік, що стояв за широким загратованим вікном і дивився в небо, як і належить людині-птиці. Я впізнав його одразу — гордовитого старого каторжанина, котрий учора не обізвався до коменданта. Тепер він уважно зорив за птицями, що цівікали в пагіллі липи, під якою ми трапезували. Я цоркнув камінцем об відро