Він попрямував до лежанки та знову натрапив на стіну.
"Агі, блуд мене вчепився!"
Засвітив знову сірника і розглянувся. Над дверима високо стирчав забитий у стіну гак. Його прошило морозом поза спину, бо зараз згадав собі нещасних вішальників-арештантів, що покінчили своє нужденне життя самовбивством. Його стало морозити. Він приліг на лежанці і загорнувся покривалом.
Мертвецька тиша залягла всюди. Степан чув свій подих, чув биття свого серця, чув, як у висках била кров, а в ушах шуміло та дзвеніло. Така тиша страшніша від грому.
"Може б заспівати, та прибіг би дозорець, що дееь там у кутку куняє. Прибіг би та накричав. Хай би вже почути хоч лайку та прокльони, аби лише людський голос". Але подумав зараз, що таке може скінчитись чимсь гіршим від лайки та прокльонів, можуть йому яку кару накласти, от хоч би ті страшні кайдани, що там у канцелярії на кілочку висять.
Він передумав і не відкривав до співу рота, не складав губ до свисту, а лежав тихо. Його проймав холод.
Та згодом почулось якесь шарудіння: під лежанкою щось заворушилось. Степанові стало волосся дибом. Дуже налякався. Що це може бути? Таж у цій льодовій гробниці не може нічого живого вдержатися. Навіть стоноги, таргани та блощиці на такім морозі, певне, виздихають... Шарудіння продовжувалось...
В коридорі почулись кроки і якісь голоси. Певно, зміна сторожі. Значить, одинадцята година. В цю хвилину шарудіння зникло, та коли в коридорі затихло, почулось ^знову. Степан подумав, що за годину буде дванадцята. Опівночі духам вільно по світу ходити. Йому знову згадалися вішальники. Бог заборонив накладати руки на людське життя, хоч би й своє власне. Значить, самовбивство — то гріх, і за нього треба покутувати. І ці нещасні, певно, покутують і, певно, приходять сюди в годину духів. Так старі люди говорять, а він цього доволі наслухався при варті на полот нині або перед колибою в лісі. Він вірив, що так справді є. Йому стало ще страшніше. Неодмінно дух того першого вішальника прийшов і намовив цього другого нещасливця, щоб ішов за його приміром. Бо він був уже тоді через свій гріх духом лихим, нечистим, злобним, що на людську душу чатує або бодай людям пакостити хоче. Це вже вампір. А може, тут ще більше нещасливців повісилося? А що буде, як вони всі опівночі сюди разом позлітаються і стануть його теж намовляти, щоб повісився? Чи встоїть перед цею спокусою? Певно. На злих духів є молитва. Є ще і посвячена крейда, та він її не має. Звідкіля її було взяти? А така крейда дуже добра річ. Йому оповідав один старий жовнір, що в одному магазині, де треба було стояти на варті, і вартові тікали... Тоді він роздобув такої крейди, накреслив круг довкола себе і вистояв свій час, бо лихе не сміло цього колеса переступити... Йому остається молитва. А як він не послухає, а вони самі схочуть його повісити? Тоді він пропаде, але душа його буде чиста, бо він сам цього не зробить. А все-таки жаль молодого життя... Його проймало льодом щораз більше і почав дзвонити зубами. Він перехрестився і став молитись...
Шарудіння чимраз збільшувалося, а відтак чути було, як щось по долівці стукотить, бігає, переганяється, часом причувається якийсь голос, начеб щось заскавучало.
"Починається чортове весілля",— подумав і став знову молитися. Щоб не чути цієї стукотні, він заткав покривалом вуха, та це його ще більше дратувало. Він таки хотів чути, що це є, і відкрив уші. Хотів засвітити сірника, та відчув, що його руки задерев'яніли, що не міг ними поворушити. Зібрав усю силу волі і намагався витолкувати собі, що це нічого, це, певно, миші повилазили з дір та й гарці заводять. Миша туди лізе, де може чимсь поживитися. А в церкві? Е, в церкві є що їсти, хоч би той лій у лампочках, що так щедро люди до церкви зносять. Отож це не миші, а духи... покутуючі...
Він переказав усі молитви, які знав. Говорив їх півголосом, щоб сам міг їх. чути та розрадитись, хоч зуби йому щораз більше дзвонили. Не міг зміркувати, як довго він так лежав...
Нараз став відчувати, що йому робиться в тілі тепло. Зуби перестали дзвонити, і він почував себе добре. Але це тривало коротко. Йому ставало чимраз гарячіше, поки його цілком у жар не кинуло, аж мусив із себе скинути покривало. У тілі бушувала кров, мов вода на лотоках, і заливала йому мозок. В казні стало світати та прояснюватися. Та ясність не була від сонячного світла, лише вона виходила десь з-під лежанки. Вона була то жовта, то червона, мов полум'я. Степан бачив виразно і двері з "візир-кою", і "парашку" в куті, і стіни, вкриті блискучим морозом. Відразу знову заясніло у "візирці", і крізь неї вскочив до казні чоловік в арештантській одежі, а за ним другий такий самісінький. У них обох були на шиї ремінці, якими арештанти підперізуються. А рівночасно зашаруділо дуже під лежанкою і звідсіля стали виходити арештанти більші і менші з поголеними головами. Вони побралися за руки і стали танцювати аркана, та якось так тихесенько, начеб до землі ногами не торкали, а танцюйали в повітрі. Вони усі усміхались до Степана і стали на нього моргати та запрошувати знаками до танцю. Та він лише підвівся і присів на лежанці, але до гурту не хотів іти, бо це, певно, нечиста сила. А ті два арештанти з ремінцями на шиї стояли коло дверей і плескали в долоні в такт з танцюючими. Іншої музики не було чути. Вони теж давали Степанові знаки, щоб ішов танцювати, а він не хотів.
А тим часом темниця розширилась. Стіни відсувались одна від одної щораз далі, аж стало дуже просторо, а лежанка опинилась по самій середині тої великої площі. Аркан ішов довкола. Степан сам неабияк умів аркана танцювати і тепер залюбки придивлявся до танцю, не почуваючи жодного страху. Танцювали вправно і добре, та йому одно лише було дивно: як можна танцювати в повітрі, не доторкаючись ногами до землі?
Тепер ті два, що повлазили сюди "візиркою", мов птахи, поперескакували через коло танцюючих і посідали по обидва боки від Степана.
Він налякався дуже і став стиха молитися. Він закрив очі долонями.
— "Чого боїшся нас, товаришу? — говорив йому на вухо один, відриваючи йому руки від очей.— Ти, певно, вже про нас чув. Ми мусили скоротити наші муки, бо в цій гробниці неможливо було витримати. Тепер ми свобідні і сміємось з усіх замків, дозорців і директорів. Повір нам, товаришу, що краще смерть, як така неволя. Ходи за нами, у тебе теж є такий самий ремінець.