Степан почув, як чужа рука всунулась йому під куртину і стала витягати ремінець, котрий відтак витягнула.
— Не думай собі,— говорив другий,— що це так дуже страшно. Ні. Одна хвилина. Вирвати зуба далеко страшніше, бо болить, а це не болить нітрохи. Тільки треба відважитись...
— Я не можу,— говорив Степан,— бог заборонив руки на себе накладати.
— Смійся з цього! Таке вигадали пани та й попи, бо подумай, як би той ґазда у потилицю чухався, коли б йому воли повішались чи потопились. А ви ж усі у панів ніщо інше, як робоче бидло. Ніхто не має права заборонити людині робити з її життям, що їй захочеться... Ну-ко, зрушся вже раз, не сиди як колода. От там, бачиш, над дверима залізний гак стирчить, підсунь лежанку і дістанеш рукою. Ми також так зробили. А подумай, що за хвилю будеш свобідний...
— Ні,— крикнув Степан,— я хочу жити, хочу бачити свою рідню, свої гори та полонини.
— Цього тобі ніхто не боронить,— заспокоював його вішальник,— будеш бачити, скільки схочеш, з того світу. Ти будеш по верхах літати бистріше ніж птиця...
— Не хочу,— сказав твердо Степан,— і відступіться, а то вас святим хрестом прожену.
— Ха-ха-ха! Ми цього не боїмося, дурний хлопе, не хочеш сам по-доброму, то ми тебе самі повісимо. Ця темниця і такі інші кримінальські нори постачають велику силу вішальників.
Степан поглянув на своїх спокусників. У них не було людського лиця, лише труп'ячі голови з вишкіреними зубами.
Степан почував, що його кров у жилах стинається льодом від передсмертної тривоги. Почув, що наближається остання година, і йому стало жаль молодого життя. Він став промовляти молитви, а примари сміялися пекельним реготом з його зусиль.
Тим часом аркан невгавав. Танцюристи стали так хутенько крутитися колесом, що й оком не мигнеш, а опісля все злилося в один великий сірий обруч, що заодно крутився, мов колесо велетенської якоїсь машини.
— Отже, не хочеш? Ну, то ми тебе попросимо. Степан почув, що якісь сильні руки вхопили його
ззаду попід лікті і сильно держали, а друга труп'яча голова засиляла йому ремінь на шию.
— Гвалт! Рятуйте! — кричав Степан, пручаючись з усієї сили. Йому вдалось вирвати праву руку і вдарити кулаком з цілої сили межи очі того, що йому ремінця на шию хотів засиляти. Та зараз почув у руці великий біль, бо вдарився рукою до гострої кістки мерця. Від цього болю він ще дужче розлютився. Закляв твердо, схопив напасника обома руками впоперек та почув, як під арештантською сірячиною захру-пали кістки вішальника. Він підніс його вгору, замахнувся і відкинув геть від себе. Кістяк упав на танцююче колесо, наче на довгий пояс при машині, і полетів навкруги. Колесо знову зареготалось. Степан бачив, як кістяк, уже без одежі, лежав на цім обручі, вимахував руками і ногами та шкірив зуби.
Тим часом другий вішальник ждав лише, коли Степан задивиться та про нього забуде. Вибравши таку хвилю, він знову обняв Степана, намагаючись засилити йому ремінець на шию. Степан став оборонятись з усієї сили. Та невдовзі почув, що довго не встоїть, що сили його залишать. Борюкався так довго і волав рятунку, поки міг добути з себе голос. Вішальник був дужчий.
Відтак обидва, спотикаючись, стали злізати в якусь бездонну пропасть. Степан бив кулаками, мов довбнями, по черепі вішальника і чув, як калічив собі руки і кров їх заливала. Вкінці все стемніло, танцюючий обруч зник у пітьмі, а Степан все ще не міг долетіти до дна пропасті і гатив напасника кулаками.
Сторожний дозорець, почувши в темниці несамовитий крик і метушню, гримав зразу кулаком у двері, закликаючи до спокою, та коли це не помагало, він заалярмував 1 стражницю, і звідти прибіг ключник Панась з дозорцями. Засвітили ліхтаря і відчинили двері темниці. Степан лежав на долівці біля лежанки, бив скривавленими руками кругом себе і кликав рятунку. Він не чув, що до нього говорили, не пізнавав нікого, а лише дивився наляканими, широко відкритими очима навкруги.
Не можна було до нього приступити.
* Повідомив, підняв.
— Він або здурів, аби симулює, щоби його з темниці забрали,— говорив ключник. Двох дозорців кинулись до нього і насилу придержали покривавлені руки.
— Він хворий,— каже старий дозорець Пастернак, поклавши йому руку на голову.— Голова гаряча, мов пічка. Його б зараз до лічниці віднести.— Принесли ноші і насилу поклали на них Степана, зв'язавши його рушниками. Він кричав і виривався.
— О, симулянт! Зараз симулянт! — воркотів старий Пастернак.— Симулянт не буде собі руки калічити... вигадали.
З'явився зараз доктор, і послали по в'язничного лікаря, бо не знати було, де хворого подіти. До шпиталю не можна, бо всіх побудить своїм вереском.
Директор став також на тому, що Степан симулює.
— Не симулює, пане докторе, не симулює, а перестудився у цій льодовні. Де ж так можна, щоб пічки не поставити та зимою при такім морозі казню не огріти...
— Мовчи!
— Я мовчу, але так людей мучити гріх. Вже двоє повісилося, та й пес не гавкнув, а тепер чоловік перестудився. Там би й собака сказилася у такім холоді...
— Мовчи, Пастернаку! — крикнув директор і застукотів ногами.— Не твоє діло...
— Як не моє? А в інструкції говориться, що дозорець зобов'язаний донести старшині те, що помітить. У мене сумління ще не завмерло.
— Мовчи! Завтра підеш до пана президента з рапортом!
— Я мовчу, а до пана президента піду і без рапорту, і все розповім. Як так можна, щоб у таку студінь не запалити в темниці, де людей замикається?
— Пастернак! Стули хавку, бо тебе зараз накажу замкнути!
— Ого! Не так-то скоро можна старого Пастернака замкнута! Швидше вам замкнуть. От хоч би за те вугілля, що вечором до вашої сестри візком вивозиться з криміналу. Тому-то арештанти мерзнуть, хворіють або й вішаються... Ну, замикайте! Що, не будете? Еге, добродзею, то не з дурнем справа. Я вже тридцять літ при криміналі служу і ще не таких панів замикав під ключ, як ви... го-го-го!.. А ви, товариші, не чекайте, аж доктор прийде, бо може прийти аж рано, а занесім хворого на стражницю, на моє ліжко, бо тут минеться. Бійтесь бога та сумління майте. Та то чоловік, а не собака. Навіть не злодій, бо сидить за оленя. Велике діло — камеральний олень!