Даремно Степан силувався забути про те, що його оточувало. Даремно силував свою фантазію. Нічого не помогли всі зусилля, а він навіть заснути не міг, щоб забути своє горе.
"Ех, коли б так можна хоч на годину бачити те все очима, що моя душа сьогодні бачила..."
Не міг заснути, хоч це було пізно вночі, і всі хропли. Степан зсунувся зі своєї лежанки і підійшов тихесенько до лежанки Базилька та сіпнув його за плече.
— Хто це? — питає Базилько спросоння.
— Це я, Степан. Не прогнівись, товаришу, на мене, бо мені так важко на душі, що трохи не здурію, так мені банно, такий мене неспокій бере, що місця собі не можу знайти. Мені хочеться бодай людський голос почути. Я тебе хотів спитати, чи мржна арештантові деколи піти на вурльоп як з війська?
— Не можна. Кари переривати не можна.
— Ні на одну годину?
— Ані на годину. Коли б твої батько, мама та діти повмирали або твоя хата згоріла, то не пустять...
Степан зітхнув важко і пішов на свою лежанку. Він мав усю надію, що його пустять на різдво, і радів з цього, мов мала дитина, що побачить усе те, що побачив сьогодні, побачив своїми очима і розважить своє серце, повеселиться, а тут годі. Це правда, либонь, що казав Базилько. Він хоч і злодій, та добрий чоловік, з серцем, та співчуває чужому терпінню. Отож мусить відсидіти цілих шість місяців, і то за-дурнісінько, ні за що. Яка то страшна кривда... А бог би їх усіх скарав та побив... Степана ждала ще одна немила несподіванка. Йому зачитали у засуді ще про загострення кари: щомісяця одну добу темниці, ще й з постом.
1 У відпустку
Він цього досі не знав. Як йому прочитали вирок незрозумілою мовою, то він знав тільки, що має сидіти шість місяців, а більше нічого. Тепер пригадав йому це ключник Панась:
— Степане, завтра твоя темниця...
— Що це таке? — питає товаришів.
— Це така казня, що не має ні вікон, ні постелі, ні печі, ні стола, ні лавки. Треба лежати на голих дошках та не їсти теплої страви, хіба хліб та воду... О, там негаразд, небоже!
— А чи довго?
— Одну добу. Візьми з собою покривало, хліба та ще дещо докупи. Візьми сірників та тютюну. Коли б так довше як добу прийшлось там посидіти, то б чоловік здурів.
У Степана пішов мороз поза шкірою.
— Там, небоже, так тяжко і страшно, що за моєї вже пам'яті двоє арештантів повісилося...
— Чого чоловіка лякаєш! — гримнув Базилько і насупив брови.— Не бійсь нічого, витримаєш... Не знаєте, хто сьогодні вночі має на нашому коридорі варту?
— Фідельський і Шолом'як.
— О, то бестії обидва. З тими нічого не вдієш, вони гірші собак. Коли б так старий Пастернак, то б на ніч міг пустити до казні, але як матимеш хліб, тютюн та сірники, то не буде скучно.
Так потішав його Базилько. Та не велика була для нього потіха, як почув, що в темниці вже недавно двоє арештантів повісилося.
Як лиш смерклося, прийшов ключник з ліхтарем і забрав Степана до темниці. Степан полотнів. Заскрипів ключ у замку, відчинились двері, з котрих повіяло морозом і гниллю. При млявім світлі ліхтаря оглянув її Степан, і йому волосся дибом стало від того, що побачив.
Була це невелика кімната, може, шість кроків завдовжки. Стеля була склеплена, як усі казні. Під одною стіною стояла лежанка, збита з дощок, а одна дощина прибита в узголів'ї трохи вище навскіс. На стінах блистів мороз, наче хто товченого скла насипав. При дверях стояла та необхідна мебель, що її "парашкою" звуть арештанти, а більш нічого. Вікна не було, лише у дверях мала "візирка", яка від коридора засувалась дощаною засувкою.
Ключник замкнув двері, і знову почувся скрегіт ключа в замку. Степан відчув себе неначе в гробниці.
Він не був страхів син. Не раз ніччю ходив по горах, по лісі, ходив нетрями і нічого не лякався. Не лякався серед ночі піти на кладовище... Коли була гостра бардка в руці, він не боявся нічого. Ціле село це знало. Та тут була інша річ. Тут ні бардка, ні пістоль, ні рушниця нічого не поможуть. Навіть сокира цих грубих мурів не розрубає. Степан відкрив широко очі, та нічого не міг побачити. Хоч би тобі один промінчик світла, одна іскорка. Ніде ні щілиночки у дверях... Йому стало страшно... Зразу хотів кричати, бити кулаками об двері, та насилу здержався від цього, бо й так би воно ні на що не придалось. Він став голосно сам до себе говорити, та свого власного голосу не пізнав. Голос ковзався по вкритих інеєм стінках, мандрував по стелі і вертав до його вуха зовсім не таким, яким вийшов з його губ. Голос був глухий, придавлений та немило лящав у вухах. Здавалось Степанові, що цей голос приходить до нього з могили. Степан перехрестився і заспівав собі: "Да воскреснет господь..." Та це ще гірше лящало, мов ножем різало.
Хотів рушити та пройтись по своїй гробниці, але зараз за другим кроком ударив лобом об стіну, якраз там, де він гадав, що є вільне місце. Тепер він наставив наперед себе руки— і ступав так, аж знову наткнувся на лежанку і боляче вдарився в ногу. Зараз став собі нагадувати, як він бачив цю казню при світлі. Йшов обережно мимо лежанки, аж дійшов до стіни. Звідсіля завернув у протилежний бік і знову намацав руками стіну, а опісля натрапив на "парашку". "Аж то я дурень,— скрикнув сам до себе,— таж у мене в кишені є ціла пачка сірників". Засвітив один та зараз закрив очі долонею, бо їх дуже вразило світло. Сірник погас, і треба було світити другий. Трохи звикло око до світла, і він міг розглянутись та обміркувати, куди йому можна ходити. Він трохи заспокоївся. Навпомацки скрутив папіросу і закурив. Від тютюнового диму стало повітря трохи інше, і "парашка" так дуже не смерділа. Він сів на краю лежанки. В коридорі почулися кроки вартового, і трохи відрадніше стало. Він засвистав собі коломийки, та зараз наблизився сторожний дозорець, застукав у двері і крикнув через "візирку":
— Тихо там, не галасуй, бо люди хочуть спати!
"Як не можна свистати, то, либонь, і співати не можна".
Степан підійшов до дверей і став рукою шукати "візирку". Через неї можна буде нігтем відсунути засувку і трохи світла з коридора впаде. Та ба, у "ві-зирці" було вставлене скло, а щойно за ним засувка. Пани гарно обдумали, щоб людям тяжче жити.