Прокоп дивиться і бачить геть заросле, майже незнайоме обличчя; дивиться і не може зрозуміти, і в нього раптом затремтіли губи.
— Лягайте, зараз же лягайте знову, — каже йому ніжний голосок мало не зі слізьми, і спритні руки підсовують подушку.
Прокоп лягає навзнак і заплющує очі.
"Лише хвилинку задрімаю", — думає він, і навколо западає блаженна глибока тиша.
VIII
Хтось посмикав його за рукав.
— Ну, ну, — каже цей "хтось", — може, годі вже спати, га?
Прокоп розплющив очі і побачив літнього добродія з рожевою лисиною, білою бородою, в золотих окулярах на лобі і з напрочуд бадьорим поглядом.
— Ви вже не спіть, шановний, — каже він, — уже досить, бо прокинетесь на тому світі.
Прокоп похмуро розглядав старого чоловіка; йому ще хотілось подрімати.
— Чого ви хочете? — озвався він задерикувато. — А... з ким маю честь?
Літній чоловік засміявся.
— Будь ласка, лікар Томеш. Ви ще й досі мене не запримітили, га? Та це нічого. Ну, то як ся маємо?
— Прокоп, — непривітно озвався хворий.
— Так, так, — відказав спокійно лікар. — А я думав, що ви Спляча Красуня. А тепер, пане інженере, нам треба вас оглянути. Ну, не суптесь. — Він вийняв з-під пахви у Прокопа термометр і задоволено промовив: — Тридцять п'ять і вісім. Голубе, ви стали, наче муха. Треба вас нагодувати, правда ж? Не рухайтесь.
Прокоп відчув на грудях гладеньку лисину і холодне вухо, що з задоволеним мугиканням пересувалось від плеча до плеча, від живота до горла.
— Ну, добре, — сказав нарешті лікар і надів окуляри. — В правому боці ще трохи хрипить, а серце... ну, та це налагодиться, адже так? — Він нахилився до Прокопа, запустив руку йому в волосся і почав пальцем відкривати й закривати повіки.
— Тепер не спіть, розумієте? — сказав він, розглядаючи його зіниці. — Дістанемо книжок і будемо читати. З'їмо що-небудь, вип'ємо келишок вина, і... та не совайтесь! Я вас не вкушу.
— Що зі мною таке? — несміливо запитав Прокоп.
Лікар випростався.
— Ні, тепер уже нічого. Послухайте, звідкіль ви тут узялися?
— Де?
— У Тиниці. Ми підняли вас із підлоги... а звідки ви, голубе, прийшли?
— Я не знаю. Може, з Праги? — почав згадувати Прокоп.
Лікар покрутив головою.
— Поїздом з Праги? З запаленням мозкових оболонок? Ви мали розум? Ви знаєте, що це таке взагалі?
— Що?
— Менінгіт. Сонна форма. А до того ще й запалення легенів. Сорок градусів, га? Друже, з таким не їздять на прогулянки. Знаєте, що? Ану, покажіть швиденько праву руку!
— Та це подряпина, — боронився Прокоп.
— Добра мені подряпина. Зараження крові, розумієте? Як видужаєте, то скажу вам, що ви були... що ви були осел. Пробачте, — промовив він у благородному гніві, — я мало не сказав чогось гіршого. Освічена людина, а того не знає, що має в собі хвороб аж на три смерті. Як ви взагалі тримались на ногах?
— Не знаю, — прошепотів присоромлений Прокоп.
Лікареві хотілось вичитувати йому далі, але він лише пробурмотів щось і махнув рукою.
— А як ви себе почуваєте? Ніби як причинний, так? Немає пам'яті, га? А тут, тут, — він постукав себе' на лобі, — ніби якась кволість, еге ж?
Прокоп мовчав.
— Але ви, пане інженере, не турбуйтесь, — промовив лікар. — Це ще якийсь час триватиме, розумієте? Не смійте втомлювати голову. Не думайте: Все вернеться... поступово. Це лише тимчасове порушення, невеличке ослаблення пам'яті, розумієте? Воно минеться само софою. Розумієте?
Лікар кричав, пітнів, хвилювався. Ніби говорив з глухонімим. Прокоп, уважно дивлячись на нього, спокійно запитав: ...
— То я зостанусь недоумком?
— Ні, ні, — гарячився лікар, — про це не може бути й мови. Але просто... на якийсь час... порушення пам'яті, неуважність, утома та інші подібні ознаки, розумієте? Порушення координації тощо. Треба відпочинку, спокою, нічого не робити. Ви, шановний, дякуйте богові, що взагалі зостались на світі.
— Зостались на світі... — трохи помовчавши, повторив він і гучно висякався в хусточку. — Послухайте, в мене ще не було такого випадку. Ви прийшли сюди в маячні, гепнулися на підлогу, і кінець. — робіть, що хочете. Що було діяти? До лікарні далеко, дівчина над вами розревілась... і взагалі, ви прийшли як гість, до... Їрки, до мого сина, адже ж так? Отож ми й залишили вас тут, розумієте? Вам це не завадило. Але такого кумедного гостя я ще не бачив. Двадцять днів проспати — красно дякую! Коли вам мій колега різав руку, ви навіть і не прокинулись. Тихий пацієнт, слово честі! Ну, та дарма вже. Головне, що небезпека минула. — Лікар голосно ляснув себе по стегнах. — До біса, годі вже спати. Голубе, ви можете заснути назавжди, чуєте? Сто чортів! Ану, трохи постарайтесь перемогти себе! Не спіть! Чуєте?
Прокоп кволо хитнув головою. Він відчував, ніби поміж ним і дійсністю простягається якась пелена, ніби все зникає, мерхне, тихне.
— Андуло, — почув він здалека збуджений голос, — вина, принеси вина!
Чиїсь швидкі кроки, розмова, ніби під водою, і холодна цівка вина вливається йому в горло. Він розплющив очі й побачив над собою схилену дівчину.
— Вам не можна спати, — схвильовано промовляє вона, її довгі-довгі вії тремтять, наче від ударів серця.
— Я більше не буду, — покірно каже Прокоп.
— Глядіть же, шановний! — не вгавав лікар, що стояв у ногах. — Скоро приїде з міста головний лікар на консультацію. Хай побачить, що й ми тут, у провінції, також дещо вміємо, еге? Тримайтесь! — З надзвичайною вправністю він підвів Прокопа і підклав йому під спину подушки. — Так, тепер ви посидьте; а спатимете по обіді, гаразд? Мені треба до приймальні. А ти, Андо, сядь тут, розважай його, інколи ти вмієш торохтіти, як сорока. А коли він захоче спати, — поклич мене. Я йому вже дам раду. — На дверях він ще обернувся і пробурмотів: — Але... я дуже радий, розумієте? Ну, глядіть же мені!
Прокоп,подививсь на дівчину. Вона сиділа віддалік, склавши руки на колінах, і видимо не знала, про що їй говорити. Нарешті підняла голову й розкрила рота; послухаймо, що скаже; та Андула лише засоромилась і схилила голову ще нижче. Видно лише, як довгі вії тремтять над щічками.
— Тато такий запальний, — озвалась вона врешті. — Він звик так кричати... зав од йтися... з пацієнтами...