— Так, дідусю.
— От бачиш, — заспокоєно зітхнув старий. — Все буде гаразд. Ну й слава богу, коли так.
Він склав хмиз і, радісно щось бурмочучи, розпалив вогонь. Потім знову щось пошукав у возі, приніс казанок і пішов по воду.
— Зараз, зараз буде, — гомонів він. — Варись, варись, тут у нас гість.
Він метушився, як дбайлива господиня. За хвилину вернувся з хлібом і салом, з насолодою понюхав.
— А сіль, сіль! — ляснув себе по лобі й побіг знову до воза.
Нарешті вмостився біля вогнища і, відділивши Прокопові більшу частку, повільно став пережовувати кожен шматочок. Прокопові дим, чи що, зайшов у вічі: він їв, а сльози так і текли. Дідусь кожний другий шматок віддавав коневі, що схиляв перед ним освітлену багаттям голову.
І раптом Прокоп упізнав його: це ж те старе, зморшкувате обличчя, яке він завжди бачив на дощаній стелі своєї лабораторії! Скільки разів він дивився на нього, засинаючи! А ранком, коли прокидавсь, його вже не можна було впізнати, то були самі сучки, вогкість і порох.
Дідусь засміявся:
— Смачно? Е, ти знову супишся! Годі, годі! — Він схилився над казанком. — Уже кипить, — сказав і натужно підвівшись, пошкутильгав до воза. За хвилину приніс чашки. — На, держи!
Прокоп узяв собі чашку. На ній був намальований віночок незабудок навколо виписаного золотом імені "Людмила". Прокоп перечитав його разів із двадцять, і сльози бризнули йому з очей.
— Дідусю, — прошепотів він, — це... Її ім'я?
Старий подивився на нього смутними лагідними очима.
— Ну, то знай, — сказав тихо, — її!
— А... я знайду її коли-небудь?
Дідусь не відповів нічого, тільки швидко закліпав очима.
— Дай сюди, — сказав він збентежено, — я наллю тобі чаю.
Тремтячою рукою підставив Прокоп чашку, і старий обережно налив йому міцного чаю.
— Пий, — сказав лагідно, — поки гарячий.
— Дя... дя... кую, — схлипнув Прокоп і надпив терпкого настою.
Дідусь замислено гладив своє довге волосся.
— Гіркий, — запитав він, — дуже гіркий, еге ж? Може, дати грудку цукру?
Прокоп покрутив головою; губи його зводило від гірких сліз, але в грудях розливалося благодійне тепло.
Старий голосно сьорбав із своєї чашки.
— А тепер подивися, що в мене намальовано, — сказав він, щоб порушити мовчанку, і простяг йому свою чашку.
Були на ній зображені якір, серце і хрест.
— Це віра, надія й любов. Не плач більше! — Він стояв над вогнищем, склавши руки. — Мій любий, — промовив тихо, — ти вже не здійсниш найвищого і не віддаси всього. Ти хотів вибухнути зі страшною силою, але залишишся цілий. Ти не врятуєш світу, але й не зруйнуєш його. Багато що в тобі залишиться замкнутим, як у камені вогонь. І це — добре, це — твоя жертва. Ти хотів вершити занадто великі діла, але робитимеш малі. І це добре.
Прокоп стояв перед вогнищем на колінах і не насмілювався звести очі: бо тепер знав: до нього промовляє бог-отець.
— Це — добре, — прошепотів він.
— Це — добре. Творитимеш корисні людям речі. Хто думає про найвище, той відвернув від людей очі свої. А ти будеш їм служити.
— Так, це добре, — прошепотів Прокоп, стоячи на колінах.
— От бачиш, — зраділо промовив дідок і сів навпочіпки. — А навіщо він, цей... як ти його назвав, винахід?
Прокоп підвів голову.
— Я... вже забув.
— Це нічого, — втішав його старий. — Ти винайдеш щось інше. Стривай, що я хотів сказати? Ага. Навіщо такі великі вибухи? Ще скалічиш кого. А ти спробуй, може, винайдеш... ну, хоча б таке собі пф-пф-пф, — сказав він, пухкаючи м'якими губами. — Знаєш? Щоб воно тільки пф-пф... та рухало якусь машину, і щоб людям легше працювалось. Ти зрозумів мене?
— Ви маєте на увазі, — запитав Прокоп, — якесь дешеве пальне?
— Еге ж, дешеве, дешеве, — радісно погодився старий. — Щоб було багато користі. І щоб воно ще й світило та гріло, розумієш?
— Стривайте, — замислився Прокоп, — я не знаю, це треба було б спробувати... з іншого кінця.
— Еге ж, підійди з іншого кінця, от і все. Б^чиш, ти вже й маєш що робити. Але зараз облиш про це думати, ще завтра день буде. Я постелю тобі.
Дідусь підвівся і почимчикував до воза:
— Гей, малий! — заспівав він біля коня. — Підемо спати.
Він повернувся з тонкою подушечкою.
— Ну, ходім, — мовив до Прокопа, взяв ліхтар і вліз у дощану повіточку. — О, соломи тут досить, — мурмотів, стелячи, — для всіх трьох вистачить. Слава богу!
Прокоп сів на солому.
— Дідусю! — раптом крикнув здивовано, — подивіться лиш!
— А що там?
— Гляньте, що на дошках!..
На кожній дошці повітки були написані крейдою великі літери, і Прокоп прочитав у миготливому світлі ліхтаря:
"К... Р... А... К... А... Т..."
— Це нічого, це нічого, — заспокійливо шепнув дідок і швидко почав кашкетом стирати літери. — їх уже нема. Ти лягай, я тебе вкрию мішком. Ось так.
Він став у дверях.
— Дадада, малий, — заспівав він тремтячим голоском, і коник всунув у двері свою гарну сріблясту голову, потерся об дідусеву блузу.
— Ну, йди сюди, всередину, — сказав старий, — лягай!
Коник увійшов, гребнув копитом біля другої стіни і опустився на коліна.
— А я ляжу поміж вами, — сказав дідусь. — Кінь надихає і буде тепло, аякже.
Він тихенько сів на порозі; за ним ще жевріли у темряві жаринки вогнища, що вже погасало, і було видно лагідні, розумні очі коня, що віддано дивились на нього; а старий щось собі шепотів, бурмотів і кивав головою. Прокопові змикались очі від невимовної ніжності. "Адже ж це... адже ж це мій небіжчик тато, — раптом спало йому на думку, — боже, як постарів! Яка худа шия!.."
— Прокопе, ти вже спиш? — шепнув старий.
— Ні, не сплю, — відповів Прокоп, тремтячи від любові.
Дідок м'яко почав наспівувати дивну тиху пісню:
— "Лалала гоу, дадада пан, бінкілі бункілі гоу... тата..."
І Прокоп нарешті заснув міцним, спокійним сном.
АПЕК К. Твори: В 2-х т. Т. 1. Фабрика Абсолюту; Кракатит; Війна з саламандрами: Романи. — К.: Дніпро, 1987. — 640 с.
САКИДОН С. І., переклад з чеської, 1987.