Ластівки були також і біля старого моста, вони прослизали попід дерев'яними бильцями, випурхували хтозна-звідки й знову щезали, аби так само несподівано з'явитись звідкілясь зверху, шибонути мовби жартома над самою твоєю головою.
Борис раптом зупинився, поклав мені руки на плечі: "Поцілуй",— сказав мені знову...
Господар цікавого дому колекціонував картини, ікони, екслібриси, кераміку й навіть старовинні медалі. Зрештою, мені здалося, наче він і до людей приглядався якимось оцінюючим, причіпливим і невідступним поглядом колекціонера, принаймні якусь хвилю саме так дивився на мене, а потім відразу відвернувся, й мене це трохи збентежило, бо я не могла ніяк зрозуміти: придалася я йому для колекції чи ні або ж — як він мене класифікував? Зразок № X? Наївність і молодість? Або ж — самовпевненість і настороженість? •
Дорогою Борис так і не пояснив мені, чого ми йдемо в той цікавий дім, а тепер уже ніяково було питати.
Я крадькома, щоб ніхто не помітив моєї зацікавленості, приглядалася до господаря, Борис представив мене гостям — їх було всього кілька, вони вели якусь, мабуть, дуже важливу для них і професіональну балачку, я вловлювала тільки окремі терміни, а суті ніяк не— могла втямити і потім перестала дослухатись.
Борис на якусь хвилю залишив мене саму, він про щось стиха розмовляв з господарем, той кивав головою й притакував і усміхався так, наче в усьому погоджувався з Борисом, і я дивувалась з того, бо раніше ніколи не чула про Борисів інтерес до колекціонування, але ж, подумала я, вони можуть вести бесіду й про щось інше, не конче про колекціонування.
Потім господар ввічливо поцікавився, чи не маю я охоти оглянути дещо з його зібрання. "Адже ви художниця, правда? — сказав він. — Борис уже розповів мені, що ви художниця, а мені приємно знати думку людей, які добре орієнтуються в мистецтві... Ось бачите, — кивав він головою, хоч я й не встигла ще нічого відповісти, — ви напевне скажете мені свою думку... Тут є кілька спірних питань — приміром, при визначенні абсолютно точного віку ікон чи вартості деяких картин, — я маю на увазі художньої вартості, у гроші я того не переводжу", — усміхався'він і далі покивував головою.
Чесно кажучи, я зовсім не мала бажання читати лекцію з історії мистецтва, зрештою, скидалося на те, що господар усе це говорить просто з ввічливості, а не тому, що його й справді цікавить моя думка, бо він полишив мене саму оглядати екслібриси й монети.
І якраз тоді Борис "підійшов до мене з Євою. Звичайно, я лиш через хвилину довідалась, що ту жінку звали Євою, але мені здалось, ніби я зрозуміла чи здогадалась про те відразу, іншого імені вона й не могла мати, було в ній щось таке дивне, привабливе й спокусливе, що просто не можна було відірвати погляду від її обличчя, а вона ніби знала про те й все одно дивилась не згірдливо чи там поблажливо, а якось так ласкаво й розуміюче. Вона відразу, одним наче поглядом, оглянула мене, і чомусь той погляд при всій ласкавості й доброзичливості примусив мене почервоніти, я відчула свою недоладність, свою скованість і недоречність свою — при ній, при її тут присутності.
— Моя колега, — сказав про мене Борис, але його слова не захистили й не прикрили мене, навпаки, наче відслонили ще більше, дали зрозуміти цій жінці, які стосунки єднають мене з Борисом, тепер Єва знову ковзнула по мені бистрим поглядом, і той погляд сказав: що ж, дуже мило, цілком навіть непогано, ні, ні, справді добре, — так, наче хотіла переконати Бориса, що на світі не лише вона одна варта уваги, а можна б і на когось іншого звернути погляд.
— Дуже приємно, — сказала вона, як звичайно говорять в таких випадках. — В такому разі, ми з вами також колеги, бо з Борисом товаришуємо віддавна...' Як то мовиться — друзі мого друга...
Вона говорила якось легко, в той же час не закінчуючи фраз, ніби залишала їх докінчувати співрозмовникові, і тому доводилось таки уважно слухати, що вона говорить.
— Не вірите? Ми справді друзі, хоч тепер дуже рідко стрічаємось — я живу в Києві, але віддаль — то дрібниця, не заважає...
Вона знову не закінчила фрази, а тільки усміхнулась.
Після тих її слів мене вже непереможно й, як завжди в прикрих ситуаціях, коли я сама собі здавалася смішною, чи жалюгідною, чи нерозумною, охопило бажання бути ще смішнішою, ненатуральною, не собою, чогось мені хотілося — от раптом взяти зі стола ніж і ввігнати його в двері, я це дуже добре вміла робити, або ж схопити пляшку з коньяком і закластися з кимось, що вип'ю до самого дна й відразу, або просто потягти за скатерку, щоб усе з столу опинилося на підлозі, чи підійти до поважного, лисуватого чоловіка й запитати: "Ви часом не посол марокканського короля?"
Навіщо Борис привів мене сюди? Якщо мав охоту зустрітися з нею, то міг би це зробити й без мене. Чому він так дивиться на неї, зрештою, чому вона бачить лише його? Може, тому, що він зовсім не з цього розряду виховаї-гих, делікатних, позначених чимось визначним і особливим людей? Я так зрозуміла з їх розмов принаймні, чи мені лише здалося? Професор. Відомий' критик. Спортсмен. Воістину колекція! Ще також чоловік, який найкраще в місті настроює скрипки, а он той учасник якоїсь незвичайної експедиції в Гімалаї. Здуріти можна!
Слідом за Борисом я' пішла й сіла біля столу, він налив у келих вина — ні, у три келихи, бо вона також сіла з нами, •=— ми пили вино, вона легенько торкнулась губами келиха, так, наче їй приємно було відчути кришталеву прохолоду, ковтнула вина, і я бачила, як ніжно ворухнулася в неї при цьому шкіра на білій гладенькій шиї, вона дивилась на мене з тим же виразом: що ж, непогано, цілком пристойно, а на Бориса по-доброму й ласкаво, і мені раптом здалося, ніби він хоче притулитися головою до її колін, лягти щокою на її долоню, а другою нехай би вона пестила його, нехай, нехай би торкалась його волосся тим одвічним, однаковим — і різним щоразу жіночим рухом ласки й захисту.
— Ви... ви... також щось колекціонуєте? — запитала я, вона кліпнула віями, повіки в неї були легенькі, рожеві — чомусь мені згадався ранковий цвіт на долоні.
— Ох, — зітхнула вона,—де там, мені б не стало часу й наполегливості.