Тут раптом і зовсім несподівано вона подобрішала і до мене, мовби оцінила ту відвагу, з якою я розпочала розмову, подобрішала й зацікавилась мною, геть уся наче наблизилась і посвітлішала:
— Ви не уявляєте, яка це каторжна робота — колекціонувати! Фанатиком треба бути, та й годі! Цей божевільний, — вона кивнула на господаря, — а, до речі, він мій двоюрідний брат, ледве втримує сім'ю при собі: де ж таки, весїї час, усі гроші, все геть-чисто — на ті мертві, мовчазні й дивні предмети, на ті картини, котрі не до кожного промовляють. Приниження, випрохування, хитрощі, маневри, вічні пошуки — це все треба зрозуміти, вибачити, перечекати — або й не перечекаєш, це ж хвороба до смерті! Ви знаєте, — вона говорила так, наче ми були самі, без Бориса й без решти оцих усіх людей, — ви знаєте, колись я пробувала — збирала обгортки від цукерок, але то було так клопітно, а в мені ні краплі азарту, я все віддала подружці за сто грамів барбарису, ні, правда, я правду кажу!
Засміявшись, вона торкнулася моєї долоні теплими, м'якими пальцями —а потім знову глянула на Бориса: все гаразд, мені до вподоби ця мала!—прочитала я тепер, це було надто відверто, не можна так розмовляти очима, от тільки Борисової відповіді мені не вдалось прочитати...
Старий міст був насторожений, тихий, ніби трохи боявся, він не міг знати у темряві, хто ступає на нього, але я поклала руку йому на дерев'яне плече, і він упізнав мене.
Темна вода таємниче ворушилася під ногами, вона втратила колір, може, справді, ніщо не мало кольору, може, все справді темне, як бачиться уночі? Може, вдень сонце жартує собі, вимальовує усе в такі барви, як йому до вподоби, а ми гадаємо, що то і є одвічні барви предметів?
— Сорохтеєчко, що таке? Невже нудно було? Таж там така колекція, я гадав, тобі це, буде цікаво.
— Не люблю ходити в музеї гуртом. Увага розпорошується.
— А то вже вибач, люди як люди, не гірші од решти світу, хіба що ти мала охоту зустрітися нині з ангелами, тоді — вибач...
— Тй її давно знаєш?
— Кого? Єву? Дуже давно. Може, так само давно, як самого себе. Чи й не раніше.
— А-а-а...
— Смішна ти, Сорохтеєчко. Поцілуй мене!
1 Поцілуй мене! Золоте весельце. Срібна павутинка. Тоненька соломинка. Ох, це прохання, вимовлене трохи капризним; наче дитячим тоном — водночас так гаряче, що вже самі слова як поцілунок.
— А-а-а... хто вона?
— Інженер. Живе в Києві. Вона ж тобі казали. Ми з нею
домовлялися про одну річ. Має відношення ця річ до техні-
ки — тільки й усього. N
Знаю, що він не говорить неправди. Він переконаний, що від неправди й обману найбільше клопоту якраз тому, хто її мусить носити в собі, мусить сплітати, вигадувати, пам'ятати її початок — а він має інші справи до вирішення й розв'язання, аніж тримати в пам'яті початок і причину брехні, котра, напевно, роз'їдає людині душу, дірявить, робить трухлявою, й душа розсипається, наче старий пеньок. Ні, він має інші клопоти. Я знаю чимало з тих його клопотів, а ще більше — не знаю; бачу, як у нього розрахована кожна хвилина — віддавна й аж, може, по самий кінець, про котрий ніхто ніколи не хоче думати, але котрий однак буде, і треба якось усвідомлювати це, щоб не прийти до— того кінця з душею, наче трухлявий пень.
— Моя мати казала мені колись: люди поводяться, наче' безсмертні боги, поки їм ніщо не болить. А коли починає боліти — вже тоді вони більше скидаються на переляканих овець, аніж на богів. Щоб такими не стати, треба мати мужність порахувати свій час і вкластися в нього, — от і все, тільки й того, Сорохтеєчко.
Слова його будили в мені тривогу: така холодна, вирахувана життєва аксіома, — але ж він сам зовсім не холодний, не байдужий, не егоїстичний, отже, той розрахунок не заважає, йому? Він знає, чого хоче, що може, що повинен, — і робить те. А як же я — також у тих обрахунках, запланована й визначена, і він знає наперед усе, що і як у нас буде? І завжди знав?
— До техніки?
— Таж так. Хочеш — можу пояснити. Тільки, як стане нудно, ти скажи, гаразд?
— Не стане.
— Ага, правда, я й забув, що ти маєш охоту пізнати більше, ніж маєш на те часу... Ти бачила ті ножиці — це, мабуть, найточніше для тебе — ножиці, що відтинають краплю розплавленого скла перед тим, як вона потрапляє у форму?
Бачила. Червона куля відділяється" від розплавленої маси скла, звіддалік може здатися, що її витискає якась гігантська невидима рука велетня. Крапля якусь мить наче висить у повітрі, а потім лягає у форму. І стає аж неймовірно дивним, що потім та червінь може потемніти, зробитися сіро-прозорою, охолонути... Бачила.
— Ножиці мусять бути з вогнетривкого матеріалу. Тобто, точніше, з металу, який здатен не тільки витримати високу температуру, а й служити для операції довго. Розумієш, захищали з того приводу дисертації, мудрували — безнадійне все.
Дві-три, максимум чотири зміни — і все летить геть. Фрезерувальники постійно зайняті виготовленням ножиць. Ми ламаємо голову, де набрати й як забезпечитися металом. Час, гроші, праця — одне слово, вічна проблема виробництва. Єва запропонувала використати один сплав — сплав рідкісний, дорогий, але нам би не так багато й знадобилося — якщо справді Євина думка підтвердиться, це буде фантастично. Ножиці могли б служити вічність. Ну, не вічність — але окупилось би... Зараз вони у нас на фрезі, хлопці обіцяють скоро зробити.
— То ти... задля неї туди й ходив?
— Чому — задля? Просто я знав, що вона там буде. Точніше, ми домовились там зустрітись — тільки й усього.
Епізод з минулого. "Чому вас так люблю, і в чому суть любові?"
Краще б ти не допитувалась, Андріяно. Я й сам не знаю, чи міг би тобі щось пояснити, я завжди шукаю ясності в людських стосунках — я від усіх вимагаю точності, ясності, правди, а тобі не міг би нічого пояснити. Хіба що ти не так формулюєш свої питання? Може, ти якось не так питаєш, і тому я не можу відповісти? Ходиш довкола, близько, як у тій дитячій грі, — холодно, холодно, гаряче. Але й ти сама не хочеш почути правду, тому й не питаєш ні про що прямо, а я не даю прямої відповіді. Часом мені здається, що моє почуття до Єви — то щось, що прийшло з передвічності, воно неминуще й неминуче, як сама легенда про першу жінку, першого мужчину і першу любов.