Поміж мною і нашвидкуруч збитою з рудих неструганих дощок трибуною — довжелезне й витоптане зелене поле, і чоловік, який стоїть на трибуні, тримаючи в руках мікрофон, щось вигукує, надсадно кричить, але я не чую ані слова, і все це тому, що між нами хтось розгорнув таку нескінченну зелену площину, а ще також тому, що мікрофон, який він тримав у руці, нікуди не увімкнений, шнур провисає, тягнеться і скручується довжелезною чорною змією, може, навіть сичить, як змія, і хоч я розумію, що той чоловік не може сичати, усе ж чомусь думаю, нібито його голос — оте безглузде сичання, і в зеленому просторі більше нікого нема — тільки я і той чоловік, котрий стоїть за трибуною і тримає мікрофон, хоча тримати його немає ніякого сенсу, бо однаково нічого не чутно.
Тричі посеред ночі я прокидалась від важкого кошмарного сну, і, прокинувшись, одразу забувала, що ж мені снилось, але за мить усе починалося спочатку — все той же кошмарний сон. Він повторювався, і я знала, що це одне й те ж видіння, але, прокинувшись, не могла нічого згадати.
Тиха, маленька вуличка, наче вузьке джерело, що несподівано розливається великим озером, веде до площі. За площею — парк, вологий, темний, звідки завше напливає туман; він пахне магноліями, торішньою травою, осіннім криком ув'язнених в озерці лебедів, яким не судилося ніколи й нікуди летіти, наприкінці осені вони раптом зникли — наче й не існували досі; туман і вулиця забарвлені ще безліччю інших запахів, їх можна розрізняти, як звуки в акорді, і вони теж можуть бути голосними, упертими, є такі, що не зникають ні в яку пору року, але є й мимолітні, лякливі, легко згасають, замовкають, вони делікатні й неповторні, і поміж тим усім, наче спогад, озивається запах дрібненької, крихітної й незначної квітки — матіоли, а в запаху її — безліч відтінків, складна гама барв і звуків. Понад вулицею звисають ліхтарі; вулицю вколисують ліхтарі, вони погойдуються потихеньку, а мимо них сіється дощ, пелехато спадають сніжинки, ллється світло місяця — і вулиця спить, а в ній, як у колисці, дрімають машини; одного разу спинилася тут на ночівлю дуже стара, чудернацька й лагідна машина, котра наче прибула здалеку, з допотопних тридцятих чи й двадцятих років; цей горбатий смішний лімузин по-старечому постогнував і погоджувався на те, щоб під
його відхиленим брезентовим верхом товклися діти на давно витертих сидіннях, обмацуючи кожне реберце машини, витягаючи на поверхню кожнісіньку жилочку, здавалося, ось-ось вона розсиплеться, зламаються сухі суглоби, що так-сяк останніми зусиллями утримують вкупі все нетривке, зужите, смішне й непотрібне водночас у її тілі, однак вона те витримувала, а діти щосили натискали на чорний клаксон, він стогнав, скрикував, і за голосним криком діти не чули нічого з того, що могла б їм розказати стара машина, котра нагадувала трохи допотопного мамонта, не знати чого виведеного на вулицю з природничого музею.
Тричі посеред ночі я прокидалася од кошмарного сну, і кожен раз дивилася углиб маленької, вузької, як джерело, вулиці, спотикалась поглядом об невиразний силует старого лімузина й забувала, що ж то був за сон, що мені снилося; вулиця поглинала страх і повертала до реальності — звичайна ніч, ніяких кошмарів, вичовгані тисячами ніг тротуарні плити прикривали собою чорну землю, і не треба думати, що колись кожен під такими ж плитами... Ми все любимо прикривати.
Чому в молодості нас зваблює романтика історії? Не заглибившись у неї, ми виловлюємо різні кольори в ній і переносимо у свій час, ще також нами не вивчений. А коли встигаємо нарешті дещо — принаймні дещо — зрозуміти, надходить кінець нашій власній коротенькій життєвій історії, з якої уже хтось інший починає вибирати щось для себе. Одвічна байка без продовження і навіть без видимого початку.
Тільки перед світанням, утретє прокинувшись од кошмарного сну, я врешті зрозуміла, що то був зовсім не сон. Усе це була моторошна, але зовсім буденна реальність, зовсім буденна правдива історія, котра чомусь тричі виникала в моєму сні, і щоразу, трохи видозмінюючись, жахала мене своєю буденною реальною моторошністю; час у тій реальності спресовувався, стискувався, — власне, таки стискувався, як пружина, а не спресовувався, — стискувався і будь-якої миті міг вирватися з-під моєї влади і мене ж поранити; не підвладним ані мені, ані часові, був тільки тонкий дитячий голос, який тихо наспівував мелодію без слів, зрештою, слова здавалися непотрібними, слова — забавка, іграшка, зернинка, полова — розсипалися, зникали, не мали найменшого сенсу.
Чоловік на трибуні (за трибуною, під трибуною — адже його майже не видно, тільки обтятий чорний шнур, як живий, метляється і звивається) намагався докричатись до мене, його голова раптом виникала на коротку секунду понад тим рудим, збитим нашвидкуруч ящиком — трибуною, котрий я (і він очевидно, так само) сприймав як єдину реальність у пустому зеленому просторі, — голова виникала, наче лежала окремо на якійсь підставці, уста роздиралися криком, а я нічого не могла ані почути, ані тим більше ні про що здогадатися — які заклики він там вигукує? — та чи й до мене з ними звертається? — я того не могла зрозуміти, як не могла ступити кроку вперед, наблизитися до нього і бодай щось почути з того надсадного (видно було, що надсадного) крику. Але все це було мені абсолютно байдуже, я просто згадувала один давній концерт, коли грали щось із дуже сучасної музики, я згадувала витонченість фігури у фракові, такий вузький і довгий чорний фрак, диригентська паличка, білий комірець — і нервова спина диригента, а комір фрака густо всипаний лупою, ніколи не треба сидіти в першому ряді, тоді помічаєш зовсім не те, задля чого прийшов, грим, зморшки, жилаві руки, лупу на комірі, — ні, перший ряд не для мене; і хоча я не чула ані словечка з того, що кричав чоловік за трибуною, я усе ж тішилася, що не стою надто близько й не бачу напнутих шнурків-жил на шиї, вони мусили бути напнутими, так він надсаджувався.
Може бути, він ще також бризкав слиною, і з того приводу я також тішилася, що не стою надто близько біля трибуни.