— Сідайте, панове,— запропонував Ейнарсон, показуючи на пляжні стільці. — Зараз ми розплутаємо цю справу.
Ми з Грантхемом посідали. Офіцер поклав пістолета на комод, сперся ліктем поруч із пістолетом, зібрав кінець вуса у велику червону долоню і звернувся до солдата. Говорив він добрим, батьківським тоном. Солдат застиг посеред кімнати й відповідав, утупившись в офіцера порожнім, зверненим у себе поглядом.
Вони розмовляли хвилин п'ять У полковниковому голосі й рухах уже наростала нетерплячість. Солдат зберігав відчужений вигляд. Нарешті Ейнарсон скреготнув зубами й сердито глянув на нас із Грантхемом.
— Яка свиня!.. — вигукнув він і почав кричати на солдата.
На солдатовому обличчі виступив піт, і він зіщулився, одразу втративши військову виправку. Ейнарсон перестав кричати на нього і гукнув щось у бік дверей. Вони відчинились, і ввійшов бородатий черговий з коротким і товстим шкіряним канчуком у руці. Ейнарсон кивнув головою, черговий поклав канчука на комод поруч із пістолетом і вийшов.
Солдат зарюмсав. Ейнарсон щось коротко промовив. Солдат здригнувся й почав розстібати тремтливими пальцями кожушанку; затинаючись, він усе про щось просив і скиглив. Нарешті стяг із себе кожушанку, зеленого кітеля, сіру спідню сорочку, кинув усе на підлогу й залишився стояти по пояс голий — волохатий і не дуже чистий. Тоді склав пальці докупи й заплакав.
Ейнарсон викрикнув якесь слово. Солдат виструнчився: руки по швах, обличчям до нас, лівим боком до Ейнарсона.
Полковник неквапно розстебнув на собі ремінь, потім шинель, скинув її й, акуратно згорнувши, поклав на ліжко. Під шинеллю на ньому була біла вовняна сорочка. Він підкотив до ліктів рукава і взяв канчука.
— Яка свиня! — знову промовив він.
Лайонел Грантхем ніяково засовався на стільці. Обличчя в нього зблідло, очі потемніли.
Ейнарсон знову сперся ліктем на комод і ліниво схрестив ноги. Стоячи так і мнучи в лівій руці кінець вуса, він почав шмагати солдата. Права полковникова рука піднімала канчука і з хльостом опускала на солдатову спину, знову піднімала й знову била. Це було особливо огидно, бо він не поспішав, щоб не стомитися. Ейнарсон мав намір шмагати чоловіка доти, доки той розкаже все, що від нього вимагали, тож полковник беріг сили для тривалої екзекуції.
Після першого удару жах зник із солдатових очей. Вони спохмурніли, а губи в нього перестали тремтіти. Він, наче задерев'янілий, стояв під ударами, втупивши погляд кудись над головою Грантхема. Полковникове обличчя також стало невиразним. Злість із нього зійшла. Ейнарсон не діставав задоволення від цієї роботи, не видно було навіть, щоб він давав волю почуттям. Він мав вигляд кочегара, який шурує лопатою вугілля, чи теслі, що стругає дошку, або друкарки, яка передруковує лист. Це була робота, яку слід виконувати по-діловому, без поспіху, без зайвих емоцій або змарнованих зусиль, без захвату, але й без відрази. Дивитися на таке було огидно, але я пройнявся повагою до полковника Ейнарсона.
Лайонел Грантхем сидів на краєчку свого складаного стільця, уп'явшись у солдата чорними на тлі білків зіницями очей. Я запропонував хлопцеві сигарету, зумисне довго даючи йому прикурити,— щоб він не рахував ударів, бо це справляло на нього гнітюче враження.
Канчук здіймався в повітря й зі свистом опускався, ляскаючи по голій спині — вгору-вниз, вгору-вниз. Ейнарсонове квітуче обличчя угрілося, як від помірного навантаження. Сіре солдатове лице скидалося на грудку глини. Він дивився на Грантхема й на мене. Слідів, що залишалися від канчука, ми не бачили.
Згодом Грантхем щось прошепотів сам до себе. Потім видихнув:
— Ні, це для мене занадто!.. Бйнарсон цілком зосередився на роботі.
— Тепер зупинятися не слід,— пробурмотів я. — Ми зайшли надто далеко.
Хлопець непевно підвівся, ступив до вікна, відчинив його і задивився в дощову ніч. Бйнарсон не звертав на нього увагу. Тепер він вкладав у кожен удар більше сили. Він стояв, розсунувши ноги, трохи нахилившись уперед, упершись лівою рукою в бік, а правою усе швидше підіймаючи й опускаючи канчука.
Солдат похитнувся, і його порослі волоссям груди струсонуло схлипування. Канчук усе шмагав, шмагав і шмагав. Я глянув на годинника. Бйнарсон працював уже сорок хвилин, і вигляд він мав досить свіжий для того, щоб витримати так цілу ніч.
Солдат застогнав і обернувся до полковника. Бйнарсон не змінив ритму ударів. Канчук уже розпанахав чоловікові плече. Я кинув погляд на його спину — то був шмат сирого м'яса. Потім Бйнарсон щось різко сказав. Солдат знову став струнко: лівим боком до офіцера. Канчук продовжував свою роботу — вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз.
Нарешті солдат упав навкарачки перед полковником і, схлипуючи, почав щось уривчасто розповідати. Бйнарсон дивився на нього згори вниз і уважно слухав. Лівою рукою він тримав кінець канчука, а з правої не випускав рукоять. Коли солдат замовк, Бйнарсон поставив кілька запитань. Діставши відповідь, кивнув головою, і солдат підвівся. Бйнарсон приязно поклав йому руку на плече, повернув його, подивився на покраяну червону спину і щось співчутливо промовив. Потім покликав чергового і щось йому наказав. Солдат, зі стогоном нахилившись, позбирав свою розкидану одежу й услід за черговим вийшов з кімнати.
Бйнарсон кинув канчука на комод і взяв із ліжка свою шинель. З її внутрішньої кишені на підлогу випав оправлений у шкіру записник. Піднімаючи записника, полковник випустив із нього потерту газетну вирізку, і вона впала біля моїх ніг. Я підібрав її й передав Бйнарсонові. То був знімок чоловіка — якщо вірити підпису французькою мо*ою, шаха Персії.
— Яка свиня!.. — знову мовив полковник, маючи на увазі, звісно, солдата, а ке шаха. Одягаючись і застібаючи шинель, він провадив: — У нього є син, який до минулого тижня також служив у мене. Син п'є забагато вина. Я вичитав йому. Але він повівся просто нахабно. Що ж це за військо без дисципліни? Свині! Я збиваю того мерзотника з ніг, а він дістає ножа. Ох! Що воно за військо, в якому солдати кидаються на офіцера з ножем? Після того, як я — самотужки, завважте,— впорався з тим поганцем, його судив військовий трибунал і покарав двадцятьма роками ув'язнення. А оцій старій свині, його батькові, таке не сподобалося. Отож сьогодні ввечері він надумав застрелити мене. Ох! Що ж це за військо?!