Коли він проходив повз мене — низько нахилившись, огинаючи мій закуток так близько, що, здавалося, ті самі краплі дощу падали на нас обох,— його кожушанка тернулась об дошки. Після цього я розтис кулаки. Я вже не бачив його, але чув, як від дихає, чухається, навіть щось мугикає собі під ніс.
Минуло, здавалося, кілька годин.
Багно, в якому я стояв навколішки, просочилося крізь штани, і ноги мої були мокрі. Шорстке дерево обдирало мені щоку за кожним подихом. У роті в мене було настільки ж сухо, наскільки мокрі були мої коліна, бо я, щоб не виказати себе, дихав крізь рот.
Із-за повороту з'явився автомобіль, що їхав до міста. Я почув, як солдат щось тихо буркнув, як клацнув зведений курок. Автомобіль порівнявся з нами й помчав далі. Солдат зітхнув і знову заходився чухатися й мугикати.
Спливло, як мені здалося, ще кілька годин.
Крізь шум дощу долинули чоловічі голоси — спершу ледве чутні, потім гучніші й досить виразні. Четверо солдатів у кожушанках та шапках пройшли тим самим шляхом, що й ми, і їхні голоси помалу тихішали, а тоді й зовсім змовкли за поворотом.
Десь далеко двічі огидно ревнула автомобільна сирена. Солдат глухо застогнав, і той стогін ніби промовляв: "Нарешті!" З-під ніг у нього бризнула грязюка, дошки затріщали під його вагою. Я не міг бачити, що він робив.
Тремтливе біле світло вихопилося з-за повороту, а потім з'явився й сам автомобіль — потужна машина мчала до міста, незважаючи на мокру й слизьку дорогу. Дощ, ніч і швидкість робили невиразними обриси двох чоловіків на передньому сидінні.
Над головою в мене гримнув револьверний постріл. Солдат узявся до діла. Машина на великій швидкості шалено заметляла по мокрому бетону, завищали гальма.
Коли шостий постріл дав мені знати, що нікельований револьвер, можливо, спорожнів, я вискочив зі своєї печерки.
Солдат стояв, спершись на стос дощок і не зводячи револьвера з автомобіля, гальма якого все ще вищали.
Коли я побачив його, він ту ж мить обернувся, наставив на мене зброю і прогарчав наказ, якого я не зрозумів. Я міг побитись об заклад, що револьвер порожній. Піднявши обидві руки, я зробив здивоване обличчя, а тоді зненацька копнув його ногою в пах.
Солдат зігнувся навпіл і обхопив мої ноги. Ми повалились на землю. Я опинився під ним, але його голова була біля мого стегна. Шапка в нього злетіла. Схопивши солдата обіруч за чуприну, я підтягся й сів. Тоді він уп'явся зубами мені в ногу. Облаявши його клятим упертюхом, я заклав свої великі пальці в ямки під його вухами. Не треба було щосили натискати, щоб відучити того чоловіка кусатися. Коли він підвів обличчя й завив, я правою рукою зацідив йому межи очі, а лівою підтяг голову за чуб ще ближче. Другий удар був ще кращий.
Скинувши солдата зі своїх ніг, я підвівся, схопив його за комір кожушанки й виволік на дорогу.
Нас заливало біле світло. Мружачись від нього, я побачив на бетонці автомобіль, фари якого світили на мене й мого супротивника. У світло ступив кремезний чоловік у зеленому з позолотою військовому мундирі — квітучий офіцер, один із тих двох, з ким Грантхем вечеряв у ресторані. В руці він тримав автоматичний пістолет.
Офіцер підійшов до нас — ноги його у високих чоботях погано згиналися — і, не звертаючи уваги на солдата на землі, зміряв мене гострим поглядом маленьких темних очей.
— Англієць? — спитав він.
— Американець.
Він закусив край свого вуса й непевно промовив:
— Гаразд, це краще.
По-англійському він говорив різко, з німецьким акцентом. Від машини надійшов Лайонел Грантхем. Тепер його обличчя було вже не таке рожеве.
— Що сталося? — спитав він в офіцера, дивлячись на мене.
— Не знаю,— сказав я. — Прогулювався після вечері й заблукав. Опинився тут і вирішив, що пішов не в той бік. Я вже збирався повернути назад, коли побачив, як цей чоловік сховався за стосом дощок. У руці він тримав револьвера. Я прийняв його за грабіжника. Дай, думаю, пограюся з ним в індіанців. Не встиг підійти до нього, як він підхопився й почав стріляти. Добре, що хоч устиг завадити Тому прицілитися. Це ваш друг?
— Ви американець,— сказав юнак. — Мене звати Лайонел Грантхем. А це — полковник Ейнарсон. Ми вам щиро вдячні. — Він наморщив чоло і поглянув на Ейнарсона. — Що ви про це думаєте?
Офіцер знизав плечима й пробурмотів:
— Один із моїх хлопців... Побачимо. — І копнув солдата, що лежав на землі, під ребра.
Цей удар повернув його до життя. Він сів, потім став навкарачки й почав про щось безладно й нудно благати в полковника, хапаючись брудними руками за його шинель.
— Ах ти ж!.. — Ейнарсон ударив пістолетом по кісточках солдатових пальців і, з огидою глянувши на брудні плями на своїй шинелі, різко віддав якийсь наказ.
Солдат підхопився на ноги, став струнко, потім дістав ще один наказ і, крутнувшись на місці, покрокував до автомобіля. Полковник Ейнарсон рушив за ним, тримаючи пістолета напоготові. Грантхем узяв мене за руку.
— Ходімо,— мовив він. — Ми подбаємо про цього хлопця, а тоді як слід віддячимо вам і познайомимося ближче.
Полковник Ейнарсон сів за кермо, посадивши солдата поруч. Грантхем зачекав, поки я знайшов солдатового револьвера, і ми з ним сіли на заднє сидіння. Офіцер підозріливо глянув на мене краєм ока, але промовчав. Потім розвернув автомобіля і рушив у зворотному напрямку. Полковник любив швидкість, а їхати було недалеко. Не встигли ми вмоститися на сидінні, як машина вже в'їздила у ворота в кам'яному мурі, і вартові обабіч воріт відсалютували зброєю. Зробивши півколо, машина звернула на бічну доріжку й зупинилась перед побіленим квадратним будинком.
Ейнарсон повів солдата поперед себе. Ми з Грантхемом також вилізли з машини. Ліворуч стояв ряд довгих, низьких і сірих за пеленою дощу будівель — казарми. Бородатий черговий відчинив двері до білого будинку. Ми ввійшли. Ейнарсон проштовхнув свого бранця через невеличку приймальню у відчинені двері до дальшої кімнати. Грантхем і я ступили вслід за ними. Черговий зупинився в дверях, перемовився з Ейнарсоном кількома словами і вийшов, зачинивши за собою двері.
Вузька кімнатка, в якій ми опинилися, нагадувала камеру; на єдиному маленькому віконці не вистачало тільки ґрат. Стіни й стеля були побілені. Гола дерев'яна підлога вишарувана до білого кольору — майже такого самого, як і стіни. З меблів було тільки чорне залізне ліжко, три складані полотняні стільці та непофарбований комод, на якому лежав гребінець, щітка й кілька аркушів паперу. Оце й усе.