Лайонел Грантхем відійшов од вікна. Його юне обличчя було змучене. В очах стояв сором за змучений вираз на обличчі.
Полковник Бйнарсон незграбно вклонився мені й сухо подякував за те, що я не дав солдатові прицілитись — чого я, власне, не робив — і тим врятував йому життя. Потім розмова зайшла про моє перебування в Муравії. Я коротко розповів їм, що під час війни служив капітаном у військовій розвідці. Це була правда, але на тому вона вся й вичерпалася. Після війни — так ішлося далі в моїй казочці — я вирішив залишитися в Європі, оформив тут свою відставку й поплив за течією, виконуючи то там, то там випадкову роботу. Я напускав туману, намагаючись створити в них враження, що ця робота не завжди була — чи то здебільшого не була — для пестунчиків. Я навів їм конкретніші — проте й далі суто уявні — деталі своєї останньої роботи у французькому синдикаті. А в цей куточок світу я забрався, мовляв, через те, що хотів, аби мене рік чи два не бачили в Західній Європі.
— Мене немає за що запроторити до в'язниці,— провадив я. — Та моє життя можуть зробити незатишним. Тож я блукав по Центральній Європі, поки довідався, що можу знайти зв'язки у Белграді. Діставшись туди, я виявив, що тривога моя була марна, і ось я тут. На завтра в мене призначена зустріч із міністром поліції. Гадаю, я зможу показати товар лицем і стати йому в пригоді.
— Той гладкий кнур Дюдакович! — із щирою зневагою промовив Ейнарсон. — Він вам до вподоби?
— Немає роботи — немає чого їсти.
— Ейнарсоне... — швидко почав Грантхем, потім завагався, але повів далі: — Чи не могли б ми... як ви гадаєте... — І не доказав.
Полковник похмуро глипнув на нього, тоді, побачивши, що я помітив його невдоволення, прокашлявсь і звернувся до мене грубуватим, одначе досить приязним тоном:
— 'Мабуть, не варто так швидко зв'язувати себе з тим гладким міністром. Можливо, ми знайдемо для ваших здібностей інше поле діяльності, яке припаде вам більше до вподоби... і дасть більшу вигоду.
Я облишив цю розмову, не сказавши ні "так", ні "ні".
До міста ми поверталися полковниковою машиною. Ейнарсон із Грантхемом сидів на задньому сидінні, я — поруч із солдатом-водієм. Ми з Грантхемом вийшли перед готелем. Полковник побажав нам на добраніч і поїхав так, наче дуже поспішав.
— Ще рано,— мовив хлопець, входячи до готелю. — Ходімте до мене. Я зайшов до свого номера, позмивав бруд, що поналипав на мене, поки
я ховався під дошками, й переодягся. Потім рушив до Грантхема. Він займав на горішньому поверсі трикімнатний номер із вікнами на площу.
Хлопець дістав пляшку віскі, содову, лимони, сигари й сигарети. Ми пили, курили й розмовляли. П'ятнадцять чи двадцять хвилин розмова точилася навколо дрібничок — обговорювали нічну пригоду, обмінювалися враженнями про Стефанію і таке інше. У кожного з нас було що сказати співрозмовникові. Кожен перевіряв другого перед тим, як щось сказати. Я вирішив узяти гру на себе.
— Полковник Ейнарсон сьогодні нас обдурив,— промовив я.
— Обдурив? — хлопець випростався й закліпав очима.
— Той солдат стріляв за гроші, а не з помсти.
— Ви маєте на увазі... — Він так і не стулив рота.
— Я маю на увазі, що маленький темний чоловік, з яким ви вечеряли, заплатив тому солдатові.
— Махмуд?! Нащо ж... Ви певні?
— Я сам бачив.
Він опустив погляд, ніби не хотів, щоб я побачив у його очах недовіру до моїх слів.
— Можливо, солдат сказав Ейнарсонові неправду,— нарешті промовив він, усе ще намагаючись переконати мене, що не вважає мене брехуном. — Я трохи розумію мову, коли говорять освічені муравійці, але не місцевий діалект, на якому розмовляв солдат. Тож я не знаю, що він там сказав, але ж ви розумієте, він міг збрехати.
— Ні в якому разі,— не погодився я. — Ставлю в заклад свої штани, що він сказав правду.
Грантхем і далі не підводив погляду від своїх випростаних ніг, намагаючись зберегти на обличчі спокійний, впевнений вираз. Але дещо з того, про що він міркував, прохопилося в словах.
— Звичайно, я перед вами у величезному боргу за те, що ви врятували нас
від...
— Ні в якому ви не в боргу. Подякуйте солдатові за те, що він погано цілився. Я стрибнув на нього вже після того, як він випустив усі кулі.
— Але ж... — Хлопець дивився на мене широко розплющеними очима, і якби цієї хвилини я дістав з рукава кулемет, то він анітрохи не здивувався б. Грантхем підозрював мене в найгіршому. Я вже картав себе за те, що передав куті меду. Тепер мені залишалося тільки розкрити карти.
— Слухайте, Грантхеме. Більшість із того, що я розповів про себе вам і Ейнарсонові — це чистісінька вигадка. Мене послав сюди ваш дядько, сенатор Уолборн. Ви ж мали буї и в Парижі. Велику частину ваших грошей переказали в Белград. Сенатор запідозрив рекет, він не знац, чи ви ведете якусь гру самі, чи підпали під чийсь поганий вплив. Я поїхав до Белграда, дізнався, що ви тут, і прибув сюди, щоб ускочити в цю халепу. Я довідався, що гроші у вас, і поговорив з вами. Саме для цього мене й наймали. Я своє діло зробив — якщо, звісно, більше нічим не можу стати вам у пригоді.
— Я не потребую допомоги,— промовив хлопець дуже спокійно. — І все ж дякую вам. — Він підвівся й позіхнув. — Можливо, я ще побачуся з вами перед тим, як ви поїдете.
— Атож. — Мені нічого не варто було надати своєму голосу такої самої байдужості, з якою розмовляв він: мене не гнітив тягар прихованої люті. — На добраніч.
Я повернувся до себе в номер, ліг у ліжко й заснув.
Прокинувся я пізно й вирішив поснідати в номері. Я вже з'їв половину сніданку, коли у двері постукали кісточками пальців. Кремезний чоловік у пом'ятій сірій формі і з широким тесаком на поясі ступив до кімнати, віддав честь, простяг мені білий прямокутний конверт, голодними очима глянув на американські сигарети на столику й усміхнувся, коли я запропонував йому одну, тоді знову віддав честь і вийшов.
На конверті стояло моє ім'я, написане дрібними, дуже чіткими й округлими, але не дитячими літерами. Всередині була записка, що вийшла з-під того самого пера:
"Міністр поліції шкодує, що справи не дозволяють йому зустрітись із вами сьогодні пополудні".
Після підпису "Ромен Франкл" стояв постскриптум: