— Леді і джентльмени! Я радий, що моя п'єса вам подобається. Мені здається, ваша оцінка її переваг майже збігається з моєю. А тепер дозвольте мені докурити цигарку.
Знову пролунали оплески. Тільки газетярам замість оплесків увижалися стиснуті кулаки. "Ще трохи,— писала назавтра "Трут",— і Уайлда могли побити. Ніхто не сподівався, що він із незворушним спокоєм здійснить такий заздалегідь обдуманий і безглуздо образливий вчинок. Публіка була приголомшена. Коли ж збагнули те, що сталося, коли помітили, що так званий автор дякує за овації, курячи цигарку, я побачив безліч піднятих угору кулаків. Люди хотіли накинутись на нього". Рецензенти висміяли п'єсу. "Панч" дав на першій сторінці малюнок — Уайлд, обіпершись об п'єдестал, ліктем спихає з нього статую Шекспіра. Всі відгуки на п'єсу були злісні, знущальні, нестерпні, але Уайлд почувався б набагато більше зачепленим, якби про нього мовчали. А втім, він, здавалось, уклав нерозривну спілку з публікою — через голови табору газетярів.
Після спектаклю Уайлд дав вечерю в "Кафе-руаяль". Коли він повертався додому, зимовий світанок іскрився, мов шампанське в різьбленому кришталі. Кільканадцять фіакрів везли слідом його друзів. Поважну тишу лондонських вулиць розривав натиск гомінких веселощів. Екіпажі немовби гойдалися, наче .човни, на хвилях безперервного сміху. Візники, коні, збруя — все було прикрашене квітами, які не в'янули під інеєм. Скинувши капелюха, Уайлд з розкуйовдженим чубом і осяйним обличчям, на якому червоніли пухкі губи й горіли щастям очі, їхав попереду, схожий на молодого бога, що очолює вакхічну процесію.
Спати він міг "на пурпурових простирадлах". То був великий день, початок нового життя. Уайлд передбачав блиск цієї зорі в очах Александера, коли той, прочитавши комедію, запропонував за неї тисячу фунтів. "Я так довіряю твоєму судженню,— заперечив Уайлд,— що можу тільки відмовитися від такого щедрого дарунка". І він уклав угоду на тантьєми з вистав. Величезний успіх "Віяла" зробив його багатим, дав вільний час, свободу й гроші — три речі, без яких фантазія, як її розуміють денді, зводиться лише до пустих марень і безсилля. Нарешті він зміг задовольнити всі свої забаганки, особливо голод на розкіш, який мучив його завжди, навіть у ті роки, коли траплялося терпіти справжній голод. Тепер він мав те, чим досі міг обдаровувати лише героїв своїх книжок. Дім на Тайт-стріт заповнився безліччю гарних, дорогих речей. З'явилися мармурові каміни, інкрустовані слоновою кісткою столики, старовинні тканини, парча, на вікнах шовкові гардини, срібні сервізи, рідкісні книжки.
Прокинувшись близько полудня, Уайлд випивав чашку шоколаду (стара китайська порцеляна), приймав ванну у ванній кімнаті з фризом з оніксу, накидав халат із перетканої шовком кашмірської вовни і віддавався роздумам про "велике аристократичне мистецтво абсолютного байдикування". В ці години до нього навідувався брат Віллі. Брат дуже нагадував батька. Нех-люйний, завжди ніби невмитий, він поширював запах дешевих сигарет і звичайного алкоголю, а обличчя в нього було м'систе, з розмитими рисами, як у людей перевтомлених або невиспаних. Уже з порога він кричав:
— Оскаре, мені потрібні думки!
Вони були йому потрібні завжди. Він писав у кілька газет, вештався по редакціях, картярських домах, нічних шинках.
Оскар разом зі своїм кріслом відсувався до стіни, біля якої стояли дві великі вази — одна бронзова, друга алебастрова — з квітами, від яких ішли солодкі, важкі пахощі, і, курячи одну за одною східні цигарки, смак яких завжди перевершує їхню ціну, кидав братові, немов із хмар, політичні статті, готові оповідання, цікаві світські історійки, анекдоти, які можна було кудись вставити або обробити окремо. Не раз Віллі запасався так на кілька тижнів.
Оскар перестав бути письменником. Тепер він, власне, творив лише усним словом, а його комедії були вибраним і вільною композицією з блискучої безлічі фраз, що їх він розкидав кожного вечора. їх було куди більше, ніж потребував він сам, і багато дрібніших письменників завдячували свої кращі сторінки тому, що їм пощастило почути Уайлда. Його слово в той час набуло незвичайних барв. Радість, глибока, палка, повна щастя радість підносить розум до найвищої досконалості. Вона наділяє його цілковитою свободою і, очищаючи від усіх пристрастей, надає майже необмеженої гнучкості.
"Він бавився цією думкою дедалі зухваліше: підкидав її вгору і переробляв; дозволяв їй бігти й знову наздоганяв; прикрашав її веселкою фантазії й окрилював парадоксом. Похвала абсурду вивищувалася в його устах до філософії, а сама філософія стала юною і, захоплена несамовитою музикою Насолоди, ніби надягнувши залиті вином шати і вінок з плюща, помчала в танці, наче вакханка, узгір'ями життя, сміючись над тверезістю лінивого Сілена. Факти розбігалися перед нею, немов сполохані лісові звірі. її білі ступні топтали грона у величезній чавильні, біля якої сидить мудрець Омар,— поки бурхливий сік багряною хвилею не підніметься до її голих стегон або не попливе червоною піною по чорних, похилих, слизьких стінках кадовба... Він був сліпучий, фантастичний, безвідповідальний. Він заворожував слухачів, і вони йшли за його сопілкою сміючись".
Відтоді як Оскар це написав, минуло майже два роки. Багато з того, що в "Доріані Греї" було мрією, стало дійсністю. Схожість з Генрі Уотоном помітно посилилась. Оскар успадкував його титул "Принц Парадокс", якого тепер ніхто не міг заперечити.
Ця блискуча форма була йому особливо близька. Вона здавалася йому в сфері думки збудливим чинником розкладу, як бешкет у сфері життя. Часто парадокс створювався просто перевертанням утертих висловів, прислів'їв, банальностей, але так само часто був він раптовою блискавкою, що освітлювала якусь незвичайну, нову істину. Уайлд був майстром діалектики. У найбільш несхожих речах він виявляв несподівані подібності і вмів знаходити неспростовні докази для видимих безглуздь. У тих, кого він перемагав у суперечці, години через дві з'являлися найблискучіші аргументи, але при наступній зустрічі зникали знову. В розжареному тиглі його швидкого розуму парадокс народжувався майже стихійно, а спостереження і думки, які йому передували, лишалися невираженими. У книжках багато цих блискучих думок потьмяніли, немов самоцвіти, які перетворились у відшліфовані, але звичайні камінці. Дотепи, що мінялися у своєму тоні, у своєму забарвленні майже з кожним поколінням, шарудять під нашими пальцями, як засушені квіти. Зрештою, між тим, що він говорив, і тим, що писав, різниця була така велика, що декотрі з його друзів просто не могли його читати.