Вернувшись до Лондона, він застав дружину хворою. На письмовому столі знайшов пачку несплачених рахунків та ще кілька запрошень на останні спектаклі сезону. Серед них записка: "Джордж Александер, директор театру "Сент-Джеймс", просить містера О. Уайлда відвідати його в конторі театру або призначити місце і час для важливої розмови". Розмова відбулася на другий день у Кюна, на Ріджент-стріт, і закінчилася тим, що Уайлд узяв сто фунтів як запоруку, зобов'язавшись за тиждень написати повністю або подати майже готовий текст чотириактної комедії. Гроші розійшлися швидко, і ще швидше розвіялася думка про писання, тим паче що був уже розпал театрального сезону. Александер, одначе, не спускав його з очей і за кілька тижнів наважився запитати:
— Коли ж я побачу п'єсу?
— Таж ти, дорогий мій, можеш щовечора дивитися будь-яку п'єсу, яка тобі до вподоби. Я певен, що в кожному театрі тобі нададуть найкраще місце.
— Ти ж знаєш, про яку п'єсу я кажу.
— Звідки мені знати, якщо це твоя таємниця?
— Я кажу про п'єсу, яку ти пишеш для мене.
— Ах, он як! Але вона ще не написана.
— Одначе ти, певне, її вже почав?
— Певна річ, тільки не пером і чорнилом.
— Це жахливо! Невже тобі зовсім не треба заробляти гроші?
— Я волію, щоб інші заробляли їх для мене. Ага, вибач, зовсім забув. Я ж винен тобі сто фунтів.
— О, цим не клопочися.
— А я й не клопочусь.
Після цієї розмови Уайлд усе-таки зайшов до книгарні Ашет на Кінг-Вільям-стріт, набрав, скільки міг знайти, французьких п'єс, які набули розголосу за останні десять років, і замкнувся вдома, щоб дослідити секрети їхньої будови. Наприкінці літа він найняв дім на озері Віндермір, і там з'явилася на світ така жадана для Александера комедія.
IV
Зала театру "Сент-Джеймс", де всі місця були розпродані після першої афіші, була повна у день прем'єри "Віяла леді Віндермір" уже за півгодини до початку вистави. У багатьох молодих людей красувалась у бутоньєрці green carnation — зелена гвоздика, це було незрозуміло й дратувало. Місіс Констанція Уайлд у сукні з блідо-голубої парчі, оздобленій старовинним мереживом, у сліпучому перловому кольє, немовби надто важкому для її слабенької шиї, сиділа мовчки, збентежена натиском старосвітської пишноти леді Уайлд, яка, очікуючи на синів тріумф, аж пашіла натхненням і сповнювала ложу ароматом нюхальної солі.
Завіса піднялася і відкрила morning-room1 лорда Віндерміра, світлу й простору, заставлену меблями в стилі чіппендейл, з шовковими завісами і східною парчею, з дорогим килимом, який вкривав усю підлогу. Великий ренесансний годинник сяяв своїм циферблатом, що виглядав, наче місяць серед пишних пальм. Схиляючись над столом, леді Віндермір, якою була цього вечора чарівна Лілі Генбері, розставляла троянди в смірнській вазі, що мінилася аметистовим кольором. В залі повіяло особливим запахом великосвітського життя, для всіх однаково подразливим і звабливим.
З'явився молодий лорд Дарлінгтон, і на сцені неначе ще додалося світла та розкоші від блиску його слів у любовному змаганні. Потім він пішов, поступившись місцем герцогині Бервік та її покірливій Агаті, зітканим із добротної пряжі щиро англійського гумору. Та не минуло й півгодини, не погасло ще бурштинове проміння призахідного сонця за скляними дверима тераси, як кінець акту був затьмарений — несподівана хмара порушила щастя.
Антракт тривав десять хвилин. Половину цього часу зайняли оплески, другої половини не вистачило, щоб випалити цигарку. Багато хто запізнився і ввійшов до зали, коли камердинер у розкішній лівреї вводив гостей до кімнати, що вся була в трояндах і в золоті. Жовті вогники воскових свічок мерехтіли в канделябрах і кришталевих люстрах. З дверей, відкритих до танцювальної зали, долинали повільні звуки вальсу. Очі всіх були прикуті до віяла, яке тремтіло в руках стривоженої леді Віндермір. Місіс Ерлін з'явилась на сцені серед цілковитої тиші, стукіт віяла, що впало на підлогу, був чутний у найдальших рядах галерки. Кілька наступних сцен відвернули увагу публіки, але потім вона знов стривожилася через раптову втечу леді Віндермір, і в другому антракті ніхто не вийшов із зали.
На початку третього акту з торбинок були видобуті батистові хусточки, які неодмінно з'являються в критичних місцях мелодрам, але тут же зникли, коли сценою оволоділи друзі Дарлінгтона. Мало хто вже пам'ятав про жінок, що заховалися за гардиною, і про віяло, що лежало на дивані. Багатство дотепів перевищувало навіть скарби цієї чудової бібліотеки, де серед розстелених на підлозі дорогих хутр цвіли пальми, а коштовні оправи книжок ніби продовжували фантастичні узори килимів.
У фойє тісним колом стояли критики й мовчки курили сигари. їм нічого було обмінюватися думками, бо кожен ще до початку спектаклю мав готове судження. Раптом до них долинув досить гучний голос:
— Це, мабуть, найкраща, найблискучіша англійська комедія. Джозеф Найт, критик із "Трута", що стояв посередині безмовного гурту, аж підскочив від обурення.
— Ви тільки послухайте! — вигукнув він. — "Віяло леді Віндермір" —краща, блискучіша за комедії Шекспіра!
Тут-таки, за його спиною, якийсь молодик спокійно промовив:
— Так, дотепніша, і гумору тут більше, ніж у "Як вам це сподобається" або в "Багато галасу даремно". Та й інтелектуальний рівень вищий.
Гурт розступився, і всі видивилися на зухвалого юнака. Потім коло людей знов зімкнулося, критики порозуміло перезирнулися й розійшлись.
На сцені знов була декорація першого акту. Проміння лагідного пообіднього сонця освітлювало кімнату. Зичливі, добрі слова розігнали всі жахи минулого вечора, в житті леді Віндермір знов запанували спокій і довір'я. Місіс Ерлін вийшла під руку з лордом Огастесом. На закінчення мовлено було навіть щось на зразок благословіння молодятам.
Публіка бурхливими оплесками викликала автора. Він був у фраку, з цигаркою у руці. Усі підвелися. Ні в Уайлдовій усмішці, ні в його голосі не відчувалося ані найменшого збентеження. Однак, хоча він говорив голосно, ніхто до пуття не запам'ятав того, що сам він згодом називав "моєю чарівною, безсмертною промовою". А складалася вона з двох-трьох фраз приблизно такого змісту: