— Мабуть, не було тільки одеколону і клопомору, — сказав ущипливо наступного дня відомий жартівник, король Мигдаль Ангорський.
Голосування довелося відкласти. Адже королям ніхто не забороняє їсти й пити, скільки хочеться. І цього разу вони об'їлися й перепилися.
Наступного дня стало відомо, що голосування відбудеться не в палаці Кампанелли, а в живописному рибальському селі. І королева зрозуміла: отже, вони не згодні. Відповідно до правил хорошого тону в проханні хазяйки дому відмовляти не гоже.
Передчуття не зрадило королеві.
— Чотири голоси "за", дванадцять "проти".
Отже, доля Матіуша вирішена: його засилають на безлюдний острів.
— Будь ласка, підпишіть вирок.
Кампанелла розписалася останньою й виїхала, ні з ким не попрощавшись.
"Треба за будь-яку ціну врятувати нещасну дитину", — вирішила вона про себе.
А Матіуш не втрачав даремно часу й серйозно готувався до втечі.
Він ставив клітку з канаркою біля старої, обвитої диким виноградом стіни, і вдавав, ніби грається в Робінзона. Петрушка був П'ятницею, канарка — папугою. Щодня, як і Робінзон, Матіуш робив зарубки на корі дерева.
Побачивши, що маленький в'язень заспокоївся й захопився грою, варта перестала надто ретельно стежити за ним. Коли Матіуш гуляв у тюремному дворі, вони ходили за ним по п'ятах, тому що туди виходило вікно канцелярії й начальник не спускав із них очей. У саду ж вартові робили, що хотіли. Молоти язиками куди приємніше, ніж мовчки крокувати з рушницями.
Матіуш помітив: одна цеглина в стіні хитається отож і взявся за справу — розгойдує її то праворуч, то ліворуч; вапно обсипається, кришиться, але з боку нічого не видно: дикий виноград затуляє. Розхитавши як слід одну цеглину, Матіуш взявся за іншу. Він працював завзято. Пальці в нього були в саднах, нігті зірвані, але що там біль, коли йдеться про свободу. До обіду покінчив із чотирма цеглинами, після обіду — ще з двома.
"Якщо нічого не перешкодить, через три дні буду на волі".
Вийняти цеглу — півсправи, а от куди її ховати? Бродить Матіуш по саду в пошуках лопати.
— Ти чому в Робінзона не граєшся? — запитує його начальник варти.
Солдати говорили йому "ти", "Матіуш". Але він не ображався: колишня гордість безслідно зникла.
"Нічого, звикається хлопчина. Гра в Робінзона зараз найбільше відповідає його становищу: скоро це знадобиться йому в житті, — міркують між собою солдати. — А може, з ним вчинили дуже суворо?"
— Ти чому перестав гратися?
— Хотів льох викопати, а лопати немає. Без льоху не обійдешся — ніде зберігати підстрілену дичину.
Солдати дали йому лопату й допомогли копати. Коли яма була досить глибокою, Матіуш поклав туди цеглу й засипав зверху землею. Але один солдат помітив.
— Звідки в тебе цегла?
— У саду знайшов. Отам, біля альтанки. Показати?
І, взявши солдата за руку, повів до альтанки, а по дорозі став розповідати про війну, людожерів та так заморочив йому голову, що бідолаха забув, куди й навіщо йшов. Іншим разом справа прийняла зовсім кепський поворот: начальникові в'язниці раптом спало на думку влаштувати перевірку.
— Начальник іде! — вигукнув із віконця солдат, який стояв на варті в коридорі.
Солдати схопилися, переполохані, покидали недопалені цигарки, мить — і рушниці в них у руках. Матіуш став між ними і з опущеною головою мовчки попрямував садом. Але вишикуватися, як годиться за статутом, солдати не встигли.
— Чому двоє попереду, а четверо позаду? Ви що, статуту не знаєте? А це що за клітка? — загримав начальник в'язниці і вдарив палицею по дикому винограду.
Матіуш похолов: з-за дикого винограду відкрився отвір у стіні. Але начальник в'язниці, на щастя, був порядний бурмило і з висоти свого зросту нічого не помітив.
— Що за підкоп? — грізно запитав він, вказуючи на яму.
— Це комора Робінзона Крузо, — відповів Матіуш.
— Отже, за порушення статуту — день гауптвахти і за те, що ув'язнений номер двісті одинадцять копає ями, — ще один.
Але начальник в'язниці розгнівався лише для вигляду. Він боявся зв'язуватися з Матіушем: ще поскаржиться Кампанеллі! А це було йому зовсім не треба, тому що королева засипала його дарунками й обіцяла прислати дружині діамантову брошку в нагороду за хороше поводження з в'язнем. І потім, хлопчиська скоро заберуть звідси. Скоріше б позбутися його!
Одне погано: солдатам наказали засипати яму, куди Матіуш складав провізію на дорогу. А робив він це так: половину порції з'їсть, а половину заховає у свою комору.
Час летів швидко. Матіуш прикидався, ніби захоплений грою: збирав жолуді, палички, облаштовував біля стіни садок, майстрував паркан, будував із піску фортеці. А сам непомітно поглядав на солдатів: дивляться вони в його бік чи ні? Робота просувалася тепер значно повільніше. Вийняту із стіни цеглу доводилося ховати під курточку й відносити на інший кінець саду. Там була альтанка, а під альтанкою зяяло підвальне віконце. Туди Матіуш безшумно опускав на мотузці по цеглині.
Стіна товстенна, але Матіуш знає: квапитися не можна. Найменша необережність може погубити його. А робота важка. Нігті зірвано, руки в саднах, які не гояться й болять.
О щаслива мить! Остання цеглина вийнята, і рука висунулася назовні! Тільки б не помітили. Тільки б не сталося чогось непередбачуваного.
Але сталося несподіване. З того боку стіни біг собака — і хапнув Матіуша за руку! Матіуш зморщився від болю, але не застогнав, стерпів. Зробив вигляд, ніби продовжує гратися. Якщо собака не один, а з хазяїном, Матіуш пропав. Хазяїн собаки побачить руку, що стирчить з отвору, і донесе начальникові в'язниці.
Пес гавкнув. Матіуш висмикнув скривавлену руку й засунув її в кишеню.
— Ти що там робиш? — підозріло запитали солдати, які осторонь грали в карти.
— Канарку салатом годую, — з удаваним спокоєм відповів Матіуш.
— От дурник! Здохне вона в тебе, — засміялися солдати, не перериваючи гри.
Матіуш зрозумів — відкладати втечу не можна: отвір можуть виявити. Спасибі собаці, що хапнув його за руку й попередив про небезпеку. Картярі все ж звернули увагу на те, що Матіуш чимось схвильований, і стали частіше поглядати в його бік.
"У вівторок тюремний санітар з'явиться стригти нігті й побачить покалічену руку. Що я йому скажу?" — роздумував Матіуш. І він виразно уявив собі, як важко розраховувати на успіх, скільки небезпек і несподіванок попереду. Але це його не розхолодило, а, навпаки, додало ще більше рішучості.