Телеграма не на жарт розсердила Молодого короля.
"Немає нічого гіршого, ніж зв'язуватися з бабами! — бурчав він про себе. — Сьогодні — канарка, завтра — собака, післязавтра — ще щось! То камера сира, то Матіушу темно, то, бачте, він нервується, то погано виглядає. Неначе в нас інших турбот немає, окрім як ублажати цього хлопчиська".
Король вирішив, але з умовою:
Сподіваюся, це буде останнє прохання й остання поступка Матіушу. Корона зобов'язує добре серце Вашої Величності рахуватися і з державними інтересами.
Молодий король ввічливо натякнув Кампанеллі, що по горло ситий її безглуздими проханнями.
Матіуш, звичайно, не підозрював, які труднощі доводиться їй долати. Як важко відповідати йому: "Не можна. Не дозволяють".
Так, наприклад, ні газет, ні книжок принести не дозволили. Згадувати про Бум-Друма, Фелека, Клу— Клу й Сумного короля теж.
Король Орест пліткував, що Кампанелла проговорилася Матіушу про дружбу Бум-Друма з Молодим королем, і їй добряче перепало. Її суворо, дуже суворо попередили: якщо вона ще раз проговориться, її негайно вишлють зі столиці Матіуша, а замість неї пришлють не короля, а губернатора із Затоки Кенгуру, відомого своєю жорстокістю і неприязню до Матіуша.
— Ось, Матіуше, твоя канарка!
Кампанелла називала його на ім'я, а він не знав: чи то нагадати їй, що він король, чи то вдавати, ніби він цього не помічає.
— А ось фотографія твоєї мами, — тихенько прошепотіла Кампанелла.
Навіть не поглянувши на фотографію, Матіуш поклав її на стіл і зайнявся канаркою. Почистив клітку, хоча вона була чиста, налив у блюдечко води, хоча воно було дуже велике й не пролізало у вузькі дверцята. Потім просунув між лозинами клітки хліб і шматочок цукру. І час від часу крадькома поглядав на годинник, думаючи: "Швидше б минули чотирнадцять хвилин!"
Кампанелла теж із тривогою дивилася на годинник. Це було її останнє побачення з Матіушем у в'язниці. Час було їхати на завершальне засідання королів, щоб підписати вирок про заслання Матіуша. А їй хотілося про дещо запитати його.
— Матіуше, мені треба з тобою поговорити. Залиш канарку, з нею возитимешся, коли я піду.
Матіуш спохмурнів.
— Я слухаю вас, королево.
— Скажи мені, тільки відверто. Я самотня, як і ти. Якщо королі дозволять, погодишся стати моїм сином? Житимеш у моїй країні, де цілий рік світить сонце, у мармуровому палаці, який стоїть в апельсиновому гаю. Я зроблю все, щоб тобі було добре. Мине час, і королі пробачать тобі. Коли я постарію, а ти підростеш, я віддам тобі свою корону, і ти знову будеш королем.
З цими словами Кампанелла хотіла обійняти й поцілувати Матіуша, але він відсунувся від неї.
— У мене є своє королівство, і чужої корони я не потребую.
— Але, Матіуше…
— Я не Матіуш, а полонений король. І королівство, яке несправедливо відняли, все одно поверну.
Пробив великий тюремний дзвін, сповіщаючи, що чотирнадцять хвилин минуло. Матіуш закусив губи. Серце в нього билося, у голові тіснилися різні думки.
— Дякую вам, королево. Ви дуже добрі до мене, і я не хочу платити вам чорною невдячністю. А якщо я погоджуся, у вас будуть неприємності.
— Чому?
— Я втечу. Усе одно втечу. Нехай вони мене трохи краще стережуть, так їм і скажіть.
Тюремний дзвін пробив знову.
Подолавши хвилювання, Матіуш спокійно договорив:
— Ваша величносте, у в'язниці я вільний розпоряджатися собою: адже права захищатися в мене ніхто не відніме. А якщо я погоджуся стати вашим сином, то назавжди втрачу свободу.
Тюремний дзвін пробив утретє. І королева пішла.
"Тікати!"
Як це йому раніше не спало на думку! Інколи він, правда, думав про втечу, але його одразу ж долали сумніви: чи вдасться, куди бігти й навіщо? І лише тепер, коли королева запропонувала йому те, що було б межею мрій для будь-якого в'язня, він вирішив остаточно й безповоротно: тікати!
Сумніви залишили його. Тепер — прощавай, нудьга! Тепер він щохвилини дивитиметься на годинник. Тепер роботи вистачить: треба обстежити сад, промацати кожен виступ стіни, врахувати кожне деревце. І до найдрібніших подробиць обдумати, що робити, коли він опиниться на волі. У що перевдягнутися, що взяти із собою в дорогу, де дістати мотузку, без якої ніяк не обійтися.
Матіуш не помітив, як настав вечір, запалили світло й заспівала канарка. Він підійшов до клітки. Пташка з переляку замовкла, але потім заспівала ще голосніше.
Тут погляд хлопчика впав на фотографію матері:
"Люба матусю, Кампанелла хотіла відняти в тебе сина. Трон у мене відняли, а тепер хотіли відняти й тебе. Але не вийде. Я не залишу тебе. Ми разом утечемо з в'язниці".
І, вийнявши фотографію матері з дорогої, обрамленої перлами рамки, він заховав її в бічну кишеню:
"Тобі тут краще, правда, матусю?"
Канарка виспівувала самозабутньо.
IV
оли королі зібралися на останнє засідання, Кампанелла сміливо виступила на захист Матіуша.
— Ваша величносте, не підписуйте цей папір! Матіуш — дитина, з ним не можна чинити, як із Наполеоном і взагалі як з дорослим. Він дуже добрий і вразливий.
— Ну, понесло, — прошепотів Молодий король на вухо Бум-Друму.
— Бачили б ви, як він зрадів канарці! Як годував її, міняв воду. Діти легковажні й багато чого не розуміють.
Кампанелла бачила перед собою невдоволені, знуджені обличчя. Королі позіхали, курили, зітхали. Але Кампанеллу це не бентежило. Вона говорила, говорила, доки стариган Альфонс Бородатий не заснув у кріслі, а блідолиций Митра Бенгальський не прийняв пігулку від головного болю.
— Віддайте мені Матіуша, — сказала вона під кінець.
— А проголосуймо, — запропонував хтось.
— Гаразд, — погодилися всі.
— Хвилиночку, я зовсім забула, — благально мовила Кампанелла.
— Зробімо перерву, — запропонував король Орест.
— Так, так. Треба випити чаю.
— І повечеряти.
Кампанелла пригощала королів найкращими винами й лікерами. І в кожного розпитувалася, які страви він любить найбільше. А лакеї роз'їжджали на велосипедах по всьому місту і привозили з найдорожчих ресторанів найрідкісніші страви. Кампанелла пригощала гостей сигарами, фруктами, морозивом різних сортів: вершковим, ванільним, малиновим. Чого тільки не було на столах: і торти, і мед, і шербет турецький, і горіхи в цукрі, іриски, пряники, швейцарський сир, англійський портер.