Але Молодий король неспокійний; розуміє: якщо почнуться пошуки, Матіуша можуть знайти у в'язниці. Тому звістка про смерть Матіуша його дещо заспокоїла. Немов гора з плечей.
Але розслідування продовжувалося. Вдалося встановити, в якому напрямку їхав автомобіль із Матіушем. Допитали господаря готелю, рибалок, портових робітників, матросів. Одна жінка бачила, як автомобіль звернув праворуч, потім зупинився: здається, шина лопнула. Коли автомобіль стояв біля ресторану, якийсь хлопчик із цікавості зазирнув усередину, але не встиг нічого розгледіти: його прогнали. Виявили навіть місце, де Матіуша з автомобіля перенесли в човен. Але все розкрилося до кінця завдяки чистій випадковості.
Так часто буває. Шукаєш, шукаєш зниклу річ, усе догори дном перевернеш, а вона немов крізь землю провалилася. І раптом, коли зовсім втратиш надію, пропажа сама знаходиться.
Щось подібне сталося й тут. Жив-був на світі один старий учений, великий дивак, який поставив собі за мету написати наукову працю про всі в'язниці на світі. Років десять роз'їжджав старий по всіх країнах і вивчав різні документи. І нарешті опинився в столиці Молодого короля.
Дідусь був тихий, ввічливий, до речі й не до речі вибачався, дякував і нічого не чіпав без дозволу. Одяг у нього весь у пиляві від старих паперів, які він цілими днями читав. Примостившись на краєчку стільця, перегортав він документи, робив виписки, щось підраховував. Бідолаха зовсім осліп, і хоча на носі в нього були дві пари окулярів, це мало допомагало. Знайомих він не впізнавав. Лакеєві говорив "пане директор", а поважного директора департаменту приймав за лакея і давав йому на чай. З неуважності замість чорнильниці занурював перо в склянку з чаєм, який ставила перед ним добра людина, бачивши, що він із ранку нічого не їв. Чиновники глузували зі старого й жартували з ним на всі лади.
— От дивак! Хіба з паперів правду дізнаєшся? Там усе шито-крито.
А наївний учений, ні про що не підозрюючи, працював у поті чола.
— Пробачте, мені б ще медичні свідоцтва переглянути, звичайно, якщо це вам не завдасть клопоту. Але якщо ви зайняті чи втомилися, я зачекаю, не турбуйтеся. Даруйте, пробачте, покірно дякую, дуже вам зобов'язаний.
— Нічого. Гей, розсильний! Подай панові вченому два пуди паперів з чотирнадцятої шафи. Тих, що у пилу.
— Дякую, дуже вам вдячний. Пил — це такі дрібниці.
Розсильному набридло копирсатися у шафах, і він як гепне на стіл перед стареньким цілу купу пожовклих паперів — аж пил стовпом здійнявся!
Дідусь чхнув двічі й уткнувся в папери, як ні в чому не бувало.
Але в канцелярії працював чиновник, який напередодні купив собі нову кофтину й боявся її забруднити.
— Прочитайте краще ось ці папери. По-перше, вони чисті, а по-друге, дізнаєтеся останні дані, а не столітньої давності.
— Дякую. Для мене старе й нове однаково важливе. Велике спасибі. Дуже вам вдячний. Даруйте.
А зверху якраз лежало свідоцтво про смерть Матіуша.
"Зріст: 1 м 30 см. Вік: одинадцять років. — читає учений. — Причина смерті: отруєння організму з дитячих років спиртним і тютюном".
У старого був син-адвокат, і от він вирішив поділитися з ним радістю з приводу такої рідкісної знахідки.
"Любий сину, — писав учений, — я щасливий, що мою наукову працю збагатять настільки цікаві відомості".
Син прочитав листа, і його немов осяяло: "Чи не Матіуш це?" Як бути? їхати в таку далечінь не хочеться, але, з іншого боку, якщо здогадка підтвердиться, його чекає всесвітня слава.
Старий слово в слово переписав свідоцтво про смерть Матіуша, а син опублікував його в газетах. Книга вийде через десять років, а газета — наступного дня.
Що тут почалося, описати неможливо. Молодий король захищався, як міг. "Документи, — заявив він, — будь ласка, читайте, але у в'язницю нікого не пущу!" Та його розпорядженням гріш ціна, адже він тепер не король, а спадкоємець престолу. А Старий король дозволив відвідати в'язницю.
Почалося слідство. Фельдшер ухиляється од відповіді, хитрує — словом, тінь на ясний день наводить. Від ув'язнених теж толку не доб'єшся: мукають, неначе говорити розучилися. Начальник в'язниці викручується: то одне говорить, то інше. Відразу видно — справа нечиста.
Тим часом звістка про смерть Матіуша облетіла весь світ.
З поваги до Старого короля повідомили, ніби син його до цієї справи не причетний, а у всьому винен генерал. І що Матіуш уже на острові був хворий, потім перевтомлювався в таборі негритянських дітей і навіть заразився там якоюсь невиліковною хворобою. І помер він не у в'язниці, а в лікарні неподалік в'язниці. А хлопчик, якого бачили у в'язниці, — син тесляра, який ремонтував будинок начальника.
Генерал буде заслужено покараний, повідомлялося в газетах, хоча він теж не дуже винен. Сталося непорозуміння. Молодий король надіслав телеграму, у якій говорилося: "Усунути перешкоду". А телеграфіст, невідомо чому, замість слова "перешкоду" написав "Матіуша". От генерал і вирішив, що треба його викрасти.
Газети спростовували одна одну, і кожна висвітлювала сумну подію по-своєму.
"Злочин чи нещастя? — писала найпопулярніша газета у світі. — Перед людством — трагічна загадка. Хочеться вірити, що Матіуш помер своєю смертю. Цей коронований хлопчик, борець за справедливість, перший король дітей, хоробрий захисник негрів, на жаль, виявився смертним. Бурхливе життя підірвало його здоров'я. Як яскрава зірка, засяяв він над світом і згаснув. Непоправна втрата, ллються потоки сліз, груди розриваються від ридань. Але відчай був би у сто разів жахливіший, загинь він від руки вбивць".
"Чи не все одно, від чого він помер? — писала інша газета. — Головне, його немає серед живих. Коли про це не знали напевно, ще можна було сподіватися, сумніватися".
"Світло праху його. Відважний воїн, лицар без страху й докору, гірський орел і лев пустелі покинув цей негостинний світ", — писала третя газета.
"Король-сирота! Не можна забувати, що золота корона вінчала голову хлопчика-сироти. Не можна забувати, що під пурпуровою мантією тривожно билося серденько сирітки!" — писала четверта.
Матіушу всі вибачили. І коли якась газета зазначила побіжно, що Матіуш здійснював інколи помилки, редактора ледве не розтерзали. Він цілий тиждень боявся ніс на вулицю висунути, перестав бувати в театрі зі страху, що його поб'ють.