— Джіме,— сказав я, ледве за Нейрсом зачинилися двері,— цей чоловік мені не подобається.
— Доведеться змиритись, Лаудене,— відповів Джім.— Він — типовий американський моряк: хоробрий, як лев, напрочуд винахідливий, дуже шанований судновласниками. Це людина високої репутації.
— Репутації жорстокої тварини,— докинув я.
— Кажи, що хочеш,— заперечив Пінкертон,— але нам поталанило, що ми натрапили саме на нього. Я хоч завтра звірив би йому життя Меймі.
— До речі, як у тебе з Меймі? Джім застиг з одягом в руках.
— О, маленька Меймі — найдушевніше і наймужніше створіння! — вигукнув він.— Лаудене, я намірився був
(1) Баркентина, на відміну від шхуни, яка має лише косі вітрила, несе на передній щоглі прямі паруси. [152]
розбудити тебе вчора, і ти, либонь, не образишся на мене за те, що я не зробив цього. Коли я прийшов, ти спав, а обличчя в тебе було таке стомлене, що я вирішив не турбувати тебе. Новини, подумалось мені, можуть і зачекати до ранку, тим паче, що навіть ти, Лаудене, не переживеш їх так, як я.
— Що ж це за новини? — нетерпляче спитав я.
— Було це так. Я пояснив Меймі наше становище і сказав, що не маю права женитися. "Ти мене розлюбив?" — спитала вона. О Лаудене, ти тільки подумай! Ну, я ще раз усе їй пояснив, не приховуючи, що нам загрожує банкрутство, що тобі треба обов'язково їхати, що я хочу, аби ти неодмінно був моїм весільним дружком, і таке інше... "Якщо ти мене ще любиш, то, гадаю, у нас єдиний вихід,— відповіла вона.— Одружімося завтра, і містер Лауден встигне стати твоїм дружком, перш ніж відбуде в плавання". Отак вона й сказала, просто й ясно, наче котрась із героїнь Діккенса! Навіть банкрутство її не злякало. "Тим більше я буду потрібна тобі",— сказала вона. О Лаудене, як би я хотів бути гідним її! Я думав про це вночі, коли стояв біля твого ліжка, я молився за нас трьох — за тебе, за Меймі і за себе; не знаю, як ти ставишся до молитов; а я хоч і зробився черствим ділком, відчув: на мене зійшла благодать. І я вирішив, що це відповідь. Нікому ще так не таланило, як мені! Ти, я і Меймі — це наче мотузка з трьох пасмочок, Лаудене. Годі й уявити, що хтось із нас може померти... І ти їй дуже сподобався: вона вважає, що у тебе вишукані манери й аристократична зовнішність, і вона теж бажає, аби ти був моїм дружком на весіллі. Вона називає тебе "містер Лауден" — це ж звучить так дружньо! Вчора вона не спала до третьої години — ладила своє весільне вбрання. Як любо було дивитися за нею, Лаудене! Стежити, як вправно снує голка в її руці, і думати: "Весь цей поспіх, Джіме, лише тому, що вона хоче вийти за тебе заміж!" Я не вірив власним очам — це була справжня казка!
Отак безпосередньо і щиро виливав Джім радість свого переповненого почуттями серця, а я намагався вловити в тій безладній балаканині подальші плани, що вже завихрилися в його голові. Виявилося, що вони збираються повінчатися саме сьогодні, що весільна вечеря буде в ресторані Френка, що потім вони піднімуться на борт "Нори Крейн", аби побажати успіху нашій команді, і що потім ми з Джімом попрощаємось: він почне нове, сімейне життя, а я попливу на атол Мідуей. І якщо я й відчував [153] неприязнь до міс Меймі, то тієї хвилини я все забув: адже вона явила справжню мужність і доброту, чарівність і відданість. І хоч небо вкрили свинцеві хмари й Сан-Франціско був як ніколи похмурий, брудний та жалюгідний — так, наче миттю постарів,— весь час, поки я гарячково закінчував свої справи в порту й залюднених конторах, серед нестерпного галасу й непривабливих краєвидів, у моїй душі звучала ніжна музика — я згадував про щастя свого друга.
А день був заповнений турботами до краю! Нашвидку проковтнувши сніданок, Джім помчав до муніципалітету і в ресторан Френка — готувати весілля, а я поквапився в контору Джона Сміта домовлятися про припаси, а звідти — на "Нору Крейн". В оточенні могутніх кораблів, що вищилися над нею, вона видалася мені ще меншою, ніж учора. На ній панувало несусвітне безладдя, а на причалі громадилися барила, бляшанки, інструменти, канатні бухти, маленькі бочечки з порохом; здавалось, жоден людський геній не спроможеться розмістити все це в трюмі шхуни. Джонсона я знайшов на шкафуті Він був у червоній сорочці й грубих бавовняних штанях, в очах палало завзяття. Перемовившись із ним кількома словами, я пройшов вузьким проходом на корму і спустився в каюту, де капітан пив вино з портовим чиновником.
Я неприязно озирнув крихітну комірчину, що на багато днів мала стати моїм домом. З правого борту, за перегородкою, була каюта капітана; зліва одна над другою були закріплені дві неохайні койки, що впиралися в обідрану шафу. Стіни — жовті й вогкі, підлога — чорна й слизька від жиру. Всюди безладно валялися старі газети, солома, поламані ящики, а за прикраси правили підставка для склянок, термометр з рекламою віскі, подарований "на знак поваги" якимсь торговцем, і пригвинчена до стелі лампа. Важко було й уявити, що не сплине й тижня, як ця каюта видасться мені світлою, радісною, зовсім не задушливою, навіть просторою.
Мене познайомили з портовим чиновником та його молодим приятелем, котрого, як мені здалося, він привів з собою лише для того, щоб накуритися сигар. Ми випили, побажавши один одному здоров'я, по склянці каліфорнійського портвейну, занадто солодкого й густого, щоб бути підходящим уранішнім напоєм, а потім чиновник розклав на столі свої папери, і ми викликали команду.
(1) Ш к а ф у т — середня частина палуби корабля. [154]
Матроси гуртом спустилися в каюту й стовпилися біля дверей, ушнипившись хто в стелю, а хто в підлогу. На обличчях відбивалося крайнє замішання, а ще складалося враження, ніби всі вони ледве стримували кашель. Винятком був китаєць-кок у білосніжному фартусі — справжній гідальго (1) морів.
Гадаю, вам ніколи не доводилося бути учасником фарсу на зразок того, що стався потім. Морські закони Сполучених Штатів завдяки не гідному наслідування безперервному "вдосконаленню" складені в дусі батьківської суворості і грунтуються на впевненості, що кожен матрос — недоумок, а його наймачі — негідники і шахраї. Кожному матросові по черзі чиновник читав довгий і багатослівний документ-застереження, справжній "Білль(2) про права кубрика". Прослухавши його п'ять разів поспіль, я, здавалося б, мав повністю осягнути зміст; однак чиновник (цілком пристойний чоловік) щодень тільки те й робив, що вичитував цей документ по кілька разів, тож ми не дивувалися, що він пробігав папір tempo prestissimo(3), однією монотонною руладою; навіть я, людина освічена, з натренованою здатністю зосереджувати увагу, майже нічого не второпав, а матроси — й поготів. Забороняється лаятись, віддаючи накази; не можна носити ножі; місце призначення — острів Мідуей чи будь-який інший порт, куди вирішить зайти капітан до закінчення шести календарних місяців; платня видаватиметься після повернення в Сан-Франціско — оце, либонь, і все, про що мовилось у документі. Закінчивши читання, чиновник говорив уже нормальним голосом: "Ви наймаєтесь матросом на таке-то судно за стільки-то доларів в американській валюті. Поставте ось тут своє прізвище, якщо у вас є прізвище і ви вмієте писати". Після того, як матрос, сопучи, виводив підпис, чиновник починав записувати в офіційний бланк риси його зовнішності, зріст тощо. Створюючи ці літературні портрети, він, мабуть, керувався лише натхненням, бо я не помітив, аби він хоч раз кинув погляд на своїх натурників.