А тут мама питає, чи скінчив я уроки. Тоді вона дасть мені на трамвай, щоб я поїхав до тітки й відвіз їй сукню, яку поїла міль. А я, ображений, думаю:
"Добре, принаймні хоч з дому ненадовго піду".
— Тільки не загуби,— наказує мама.
А я подумав:
"Дівчисько, може, й загубило б, а я вже не загублю".
Взяв я сукню, яку мама загорнула в хустку, і йду.
Трамвая мені довелося чекати довго, і я злюся, тому що хотів миттю обернутись: от, мовляв, як швидко все виконав. А там, видно, сталося щось таке на лінії, трамваї зупинилися, тому що, коли трамвай підійшов, він був уже повний. Та все одно в нього всі лізуть. І я лізу. Я вже навіть за поручні тримався, а тут якийсь тип як штурхоне мене—я ледве на ногах устояв. Я так розізлився, що навіть вилаяв його про себе. А він виліз на приступку й каже:
— Куди лізеш? Злетиш!
"Ти ба, який добрий знайшовся,— думаю.— Сам злетиш, п'яний телепню!"
Він зовсім і не п'яний був, це я тільки так, зі злості. Адже він мене не сп'яну штовхнув, а тому що він дужчий за мене.
Я дочекався другого трамвая, і той повний-повнісінький. Я заплатив і їду. А сам усе думаю про те, як він мене брутально зіпхнув. Такий грубіян, хам, і ще дорослий,— дітям приклад дає!
А тут знову один якийсь штовхається. Відсунув мене, наче я річ, а не людина; я мало сукню не впустив. І що такого я йому сказав? Кожен би так сказав, як я:
— Обережніше...
А він як накинеться на мене:
— Я тобі дам — обережніше!
Я тільки повторив:
— Обережніше...
А він мене за комір схопив.
Я кажу:
— Пустіть!
А він:
— А ти не лайся!..
Я кажу:
— А я й не лаюсь.
А тут якийсь старий втручається. Нічого не бачив, нічого не знає, а туди ж:
— Таке тепер виховання! Хлопчисько старшому місцем не поступиться!
Я сказав:
— Він і не просив мене поступатись.
А той, що штовхався, знову своєї:
— Я тобі поговорю, щеня!
— Я не щеня, а людина, і ви не маєте права штовхатись.
— Ще вчитимеш мене, маю я право чи не маю!
— Бо не маєте!
Серце в мене калатає, і в горлі перехопило. Нехай хоч до скандалу дійде. Не піддамся! А тут уже всі обертатися стали. Дивуються, що маленький, а так огризається.
— А от якщо я тобі зараз у вухо дам, що тоді?
— Покличу поліцейського і звелю вас заарештувати за те, що ви бійку в трамваї зчиняєте.
Тут усі як почнуть сміятись. І він теж. Ніхто вже й не сердиться, тільки регочуть, ніби я щось смішне сказав. Навіть з місця підводяться, щоб на мене подивитись.
Я відчуваю, що не витримаю, і кажу:
— Пропустіть мене, я виходжу!
А він не пускає.
— Ти щойно сів,— каже.— Прокатайся трошки.
А тут іще тітка одна товста така сидить, розвалилась і каже:
— Ну й розбійник!
Я вже не чую, як кожен гострословить.
— Пустіть, я хочу зійти! ' і
А він усе не пускає.
Тоді я як закричу з усієї сили:
— Пане кондуктор!
Тут один якийсь заступився:
— Та годі вам, пустіть його.
Я зійшов, а всі на мене дивляться, як на дивовижу якусь. Мабуть, потім ще півгодини потішалися.
Іду я з цією сукнею під пахвою, і дорослі думки мішаються в мене з дитячою образою і болем.
Я проїхав лише чотири зупинки, до тітки ще далеко, та краще бігом бігти, ніж з ними лаятись.
А вдома мама знову:
— Ти чого так довго барився?
Я нічого не відповів. Тому що мені раптом здалося, що в усьому винна мама. Якби я не вийшов з дому роздратований, то, можливо, не влаштував би в трамваї скандалу. Стільки разів поступаєшся, ну, поступився б іще раз. А прислів'я, наче глузуючи, каже, що "розумний поступиться, дурень — ніколи". Шукай тепер розумного.
Шкода мені, що день так славно почався і так нікчемно скінчився.
Я вже лежу, а заснути не можу й думаю далі.
Вже так, видно, й має бути. Вдома — не дуже добре, а не вдома — ще гірше. Виходить — це їм так смішно? Виходить, якщо я маленький, то мені не можна покликати поліцейського, а от спихати мене з трамвая, брати за барки й погрожувати — можна.
Зрештою, діти люди чи не люди? І я вже навіть не знаю, чи радіти, що я дитина, радіти, що сніг знову білий, чи сумувати, що я такий слабий?..
ЛАХМАЙ
Я прокинувся засмучений.
Коли тобі сумно, це не так уже й погано. Смуток —це м'яке, приємне відчуття. В голову приходять різні добрі думки. І всіх стає жаль" 1 маму, бо міль їй сукню зіпсувала, і тата, бо він так багато працює, і бабусю — бо старенька і скоро помре, і собаку, бо їй холодно, і квітку, в якої опустилося листя,— мабуть, хворіє. Хочеться кожному допомогти й самому стати кращим.
Адже ми й сумні казки любимо. Значить, смуток потрібен, він наче ангел, який стане й дивиться, і руку на голову покладе, І ніби крильми дихає.
Тоді хочеться побути самому чи погомоніти з ким-небудь щиро про різні речі.
І боїшся, щоб твій смуток не зруйнували чи бодай не сполохали.
Я підійшов до вікна, а на шибках за одну ніч з'явилися красиві квіти. Ні, не квіти, а листя. Немов пальмове віття. Дивне листя, дивний світ. Чому так зробилося, звідки це взялося?
— Чого ти не одягаєшся? — питає батько.
Я нічого не відповів, а лише підійшов до батька й кажу:
— Доброго ранку.
І поцілував йому руку, а він на мене так уважно подивився.
Тепер я швидко одягаюсь. Поїв. Іду до школи.
— Чого це ти так сьогодні квапишся до школи? — питає мама.
— Зайду до костьолу.
Я згадав, що останнім часом рідко молюсь, і мені стало прикро.
Виходжу за ворота й дивлюся, чи не йде Мундек. Ні, не йде.
Всі калюжі замерзли. Хлопці роблять ковзанку. Спершу маленький клаптик виходить, потім дедалі більший і більший,— от і ковзатись можна.
Я був зупинився. Та ні. Йду далі.
І замість Мундека зустрічаю Вишневського.
— Гей, Триптиху, як ся маєш?
Я спершу навіть не зрозумів, що йому треба. Лише згодом збагнув: це ж він мені прізвисько дає, бо я ж тоді триптих намалював.
Я кажу:
— Відчепись.
А він виструнчився, віддав честь і каже:
— Слухаюсь!
Бачу, шукає зачіпки, переходжу на другий бік. Все-таки він мене раз стусонув. Тоді я взяв та й звернув за ріг.
"Час є,— думаю,— обійду манівцями".
Неохоче йду до школи. Там зараз галас, штовханина, язиками мелють. Іноді навмисне йду поволі або дальшою дорогою, щоб прийти якраз на початок уроку. Добре, коли приходиш під самий дзвінок, тоді увійде вчитель, і всі заг тихають. Якби мав годинник, вираховував би до хвилини, а так ще й спізнитися можна.