— Чого б це нам сваритися?
— Ну, не знаєш?.. Не поділимо чогось і посваримось...
І ми ще трохи поговорили про те, які бувають на світі
люди: один п'є, другий працювати не хоче, третій краде, цей любить одне, той — інше. Або не любить чогось.
Наприклад, є такі, котрі не люблять нігті стригти. Бо коли короткі нігті, то їм це не подобається. І носять довжелезні кігті!.. Або гризуть їх. А ще на пальцях робляться задирки, і тоді боляче. І на нігтях бувають білі плямки, чого б то?
Кажуть, це щастя розцвітає. А декотрі кажуть, що хтось заздрить. Завжди один скаже так, інший — інакше, і невідомо, кому вірити. Страшенно багато брехні на світі...
І ми отак розмовляли дуже довго, і я спізнився на обід. Тому що я його проводжав, а він мене, і ми ходили туди й сюди.
Добре було так ходити й розмовляти — навколо сніг...
Ну я й спізнився. і д
А мама почала сваритися, чому я запізнився на обід..:
Вічно я десь вештаюсь, а з неї годі стояння біля плити і брудного посуду, і черевики я деру, а був би дівчинкою, то давно б їй допомагав, от вона піде до школи й поскаржиться, що я росту хуліганом,— отож Ірена має бути старшою, а я молодшим, і мама через мене помре.
Я стою і нічого не розумію.
Якщо я спізнився, то можу з'їсти обід холодним або зовсім не їсти; можу сам тарілку вимити.
Мама поставила їжу, а я не хочу. Мама ще дужче:
— їж!!! І облиш свої примхи і гримаси!
Я не хочу її ще більше дратувати і їм. Але кожен шматок стає в мене поперек горла. І не можу проковтнути. Хоч би їжа в тарілці швидше скінчилася.
І лише ввечері я взнав, що мамі поїла сукню міль. Незабаром іменини, а сукня міллю поїдена. Виходить, і за те, що зробить міль, мають відповідати діти?
Краще вже й зовсім не знати, чому дорослі сердяться, коли дають прочуханки. Відчуваєш, що з ними щось сталося, але шукаєш провину і в собі, поки не знайдеш.
Я сиджу в кутку й роблю уроки. Проте боюся, що прийде хтось із хлопців і знову почнеться:
"Іди дери черевики, он тебе вже твої друзі-приятелі кличуть!"
А я ж тільки для того й хотів стати маленьким, щоб знову гратися з дітьми.
І я вгадав: хтось постукався, але тихо-тихо й лише один раз. А мама почула:
— Не смій виходити! Уроки вчи!
Так, я вчу уроки. І навіть немає бажання виходити.
І мені здається, що я сиджу в полі, і мені холодно, і я сам-самісінький, і босий, і голодний, і вовки виють, і змерз я, і страшно, і весь я вже заціпенів.
Якісь люди дивні. То їм весело, то раптом — сумно.
Не знаю напевне, та мені здається, що дорослі частіше бувають сердитими, ніж смутними. А може, вони потихень* ку, про себе, і сумують, а на дітей зляться. Рідко трапляється, щоб про вчителя сказали: "Вчитель сьогодні сумний". А, на жаль, часто: "Вчитель сьогодні сердитий"...
Чому дорослі не поважають дитячих сліз? їм здається, що ми плачемо через будь-яку дрібницю. Ні. Маленькі діти кричать, бо це їхній єдиний захист: зчинити крик — хтось та й зверне увагу і прийде на поміч. Або вже з відчаю кричать. А ми плачемо рідко й не про те, що найважливіше. Якщо вже дуже боляче, то з'явиться одна сльозинка, і все. Адже й з дорослими так буває, що в нещасті раптом застигнуть, висохнуть сльози...
І вже найрідше заплачеш, коли дорослі сердяться, а несправедливо. Опустиш голову й мовчиш. Буває, спитають, а ти не відповідаєш. Навіть і хочеш відповісти, та тільки ворухнеш губами, а сказати не можеш. Здвигнеш плечима або щось буркнеш під ніс. Тому що в голові у тебе порожньо, тільки в грудях німий відчай і гнів.
Часто навіть не чуєш, що кричать, жодного слова не розбереш. Навіть не знаєш, у чім річ. Тільки у вухах дзвін.
А ще рвонуть, штовхнуть, ударять. Ударять раз чи рвонуть за руку, і їм здається, що то не биття, не боляче. Тому що биттям у них називається катування дітей. Коли ременем шмагають, вони тримають дитину і лупцюють, мовби лиходії якісь, а вона виривається й репетує: "Я більше не буду, я більше не буду!"
За таке биття — можливо, тепер його й менше, та все-таки ще є — коли-небудь у тюрму саджатимуть. Що відчуває той, хто б'є, і що відчуває жертва, я не знаю. Але ми дивимось на це з огидою, обуренням, жахом.
Може, ви думаєте, що тут немає нічого такого, бо ж ми й самі між собою б'ємося? Але в нас менші руки й сили менше. І, навіть бозна-як обізлившись, ми б'ємо не з такою люттю. Ви наших бійок не знаєте. Ми завжди спершу спробуємо, хто дужчий, і розмірюємо силу з віком та вмінням битися. Він мене, я його. А коли вдасться обхопити так, що поворухнутися не може, відразу припиняємо. От коли нам хто-небудь перешкодить, ми можемо надто сильно вдарити. Або коли пручаєшся, вдариш по носі, а з носа завжди кров тече.
Ми знаємо, що значить боляче.
Сиджу я отак і розмірковую про те, що я знав раніше й що знаю тепер. І в мені все наростає образа, що ми — такі маленькі й слабкі.
А найбільше мені шкода Мундека, бо в нього батько пиячить.
Буду з ним дружити, адже і йому зле, і мені. Нехай між нами буде братство. Адже це через нього я зараз страждаю, тому що я через нього спізнився на обід.
А тут підходить Ірена. Встала неподалік і дивиться. І я на неї скоса позираю, бо не знаю, чого вона хоче. А вона стоїть і нічого не каже. Потім ступила крок до мене й знову нічого не каже, тільки стоїть. Я чекаю, а вона щось із руки в руки перекладає. Я знаю, що зараз буде щось гарне. Всередині в мені стало тихо-тихо. І ось Іренка подає мені це. Хоче подарувати гранчасте скельце, таке, що, коли в нього дивишся, все стає різнобарвним. Я вчора просив, то навіть подивитися не дала, а'зараз каже:
— На. Назовсім!
Чи сказала вона "на", я не знаю, тому що не розчув. Я почув лише: "Назовсім!"
Тихенько так сказала, лагідно, сором'язливо.
Я не хотів брати, бо ж дасть, а потім посвариться чи просто пошкодує й забере. Ще поскаржиться, що сам узяв, З маленькими дітьми важко дійти згоди,— дорослі заважають. Отож не хотів я брати, тому що боюся — вийде неприємність. Але взяв: дивлюсь, а замість одного вікна — багато вікон, і всі різнокольорові.
Я кажу:
— Я тобі віддам.
А вона:
— Не треба!..
І поклала свою маленьку ручку на мою велику руку. Я дивлюсь на її руку крізь скельце, і ми усміхнулись одне одному.