— Що ж робити з Чорним Вепром, Кию? — спитав Щек. — Втече!..
— Не втече! Проведіть його на острів і стережіть від злих людей — він наш гість і завтра разом з нами ховатиме князя уличів.
— Ти поплатишся за це, Кию! — вигукнув княжич. — Я ніколи не прощу тобі такого приниження!
— Я знаю, — відповів суворо Кий. — Але і я тобі не прощу викрадення моєї жони! Затям це собі!
КНЯГИНЯ ІСКРА
Видовбана з дуплистої липової колоди корста стояла на санях, запряжених парою волів.
У корсті — князь Добромир, споряджений у далеку дорогу. На ньому — біла сорочка з вишивкою, широкий князівський пояс, оздоблений золотими бляшками, такі ж білі, як і сорочка, штани, заправлені в м'які юхтові чоботи.
Обличчя у князя воскове, вимучене. Напіврозплющені очі втупилися в безхмарне синє небо, а великі жовті руки мирно складені на грудях — мовби відпочивають.
Біля корсти — княгиня Іскра та її син Боривой. Втрата мужа й дочки за одну ніч вкрила княгинині коси сріблястим інеєм, а очі — тугою. Однак вона не плаче, тільки губи міцно стулені та блідий лоб зрошується дрібненьким холодним потом.
Зразу за нею — старійшина Тур, його сини й родовичі. Насупроти — Чорний Вепр з воями. Він суворий, але іноді, коли поглядом зустрічається з Києм, в його чорних очах спалахують насмішкуваті іскорки. Цьому є своя причина. Рано-вранці, дізнавшись про сутичку між княжичем і Києм, старійшина нагримав на сина і розігнав сторожу, яка стерегла княжича.
— Ти здурів, Кию, тобі боги затьмарили розум! Погрожувати синові мого давнього друга! Княжичеві! Як я подивлюся у вічі Божедарові? Га? — кричав старий схвильовано. — У ніч на Купайла кожен може пояти собі жону, яку хоче! Сам винен, що не вберіг князівни! Навіщо відпускав від себе?.. Тепер визволяй її, як хочеш, а Чорного Вепра не чіпай! Чуєш?
І це при Чорному Вепрові та його воях!
Києві не залишалося нічого іншого, як, похнюпившись, відповісти:
— Чую, отче…
Біля волів, тримаючись рукою за ярмо, стоїть волхв Ракша — високий, похмурий. Легенький теплий вітерець бавиться довгим сивим чубом. Всі ждуть його знаку — проводжати князя до скелі Світовида, де отроки вже приготували останню постіль для покійника — чималу купу сухих смолистих дров.
Та волхв не поспішає — дивиться на сонце і жде, коли воно зверне з півдня.
Всі мовчать. Не личить тривожити спокій мертвого розпачливими криками, плачем або розмовами. Хай покійник востаннє вдосталь надивиться на глибоке синє небо, наслухається шуму вируючої води у річці та шемрання зеленого віття дерев, хай безмовно побесідує з наймилішими людьми — жоною та сином, що схилилися біля нього в жалобі.
Всі дивляться на сонце. Чи не пора?
Дивиться і Ракша.
Та саме тоді, коли він хотів було гейкнути на волів, до південного берега Росі, зза крутого горба, виїхало чотири вершники. Вони швидко спустилися вниз і перемахнули через міст.
Тур примружив проти сонця очі — хто б це міг бути?
— Наші, — сказав Кий. — Сторожа повертається з поля… І, здається, не з порожніми руками — ведуть якогось гунна…
Люди захвилювалися. Хлинули від князевої корсти назустріч приїжджим. Небіжчикові вже однаково, а живі про живе думають!..
Невеликий загін наблизився до селища. Попереду їхав отрок Гроза, близький родович Кия, — зовнішній вигляд цілком відповідав його найменню: був він ростом високий, на виду — похмурий, а силу мав бичачу. Покійна мати Києва розповідала, що коли її молодша сестра Божиця народила синапервістка, саме лютувала гроза і все плем'я збіглося, щоб подивитися на незвичайного хлопчика — такий він був великий, дужий і на виду грізний. Так і прозвали його Грозою. А коли виріс, то виявилося, що серце він мав м'яке, добре, лагідне і вивести його з рівноваги було майже неможливо.
З ним їхали нерозлучні друзі — вогнисточубий, веснянкуватий Ждан та неговіркий, з білими бровами і такими ж білими віями Велемир.
А хто ж четвертий? Руки його зв'язані за спиною, на плечах — сіра опанчиця, на голові — гостроверхий ковпак з повсті, на ногах — чирики з лошачої шкіри. І таке знайоме темне вилицювате обличчя!
Крек!
Кий аж кинувся наперед, вигукнув:
— Друзі, де ви спіймали сесю птаху? Гроза вайлувато сповз з коня.
— У степу, Кию… Поспішав кудись дуже… А ми з засідки і вискочили назустріч — от він нам прямо в руки і потрапив!
— Ну, й молодці!..
— Відбивався… Ждана поранив…
— Чим?
— Мав зброю — гуннську шаблю і лука…
"Гм, — здивувався Кий, — якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гуннському стані, то як знову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його у розвідку?"
А вголос сказав:
— Спасибі вам, друзі, за бранця. І стережіть — дуже він нам потрібний!
Гроза і Велемир допомогли Крекові злізти з коня. Ніхто не помітив, як у цю мить Чорний Вепр швидко перезирнувся з гунном.
Відразу ж Ракша торкнув волів, і сани, шурхаючи полоззям по гарячій, мов присок, пилюці, зрушили з місця. Вслід за ними потік натовп людей — чоловіків, жінок, дітей.
Першими в ньому йшли княгиня Іскра і княжич Боривой.
Так мовчазна похоронна процесія перетнула майже весь острів, і Ракша зупинив волів біля підніжжя Світовидової скелі, де посеред чималої галявини лежала купа сухих дров. Тур з найстаршими і найповажнішими родовичами підняв корсту і поставив на них. Волхв Ракша дістав кремінь, кресало, трут і в ногах у небіжчика викресав вогню. Скоро полум'я зміцніло, загоготало, завирувало, почало лизати боки корсти, заповзати в неї.
Боривой, бачачи, як спалахнула на отцеві сорочка, заплакав. А княгиня раптом підняла догори руки і голосно промовила:
— О ясний Світовиде, і ти, могутній Перуне! Ви забираєте від мене мого милого лада князя Добромира… В радощах і в горі прожили ми сдільно все життя і по звичаю й покону племені нашого хочу і в смерті бути разом з ним!.. Тож прошу вас, боги, прийняти і мене разом з князем до себе! Бо жити без нього буде мені важко, гірко й нелюбо! — Потім обняла сина. — Прощай, Боривойчику, мізинчику мій найдорожчий! Знайди сестру Цвітанку — і будьте щасливі й долі милі! А я піду від вас за вітцем нашим, бо йому я зараз потрібніша!..