Все перемішалося. Навіть княжич Чорний Вепр зі своїми воями був затягнутий у цей бурхливий вир і, забувши про свою князівську гідність, стрибав, кричав і товк ногами землю нарівні зі всіма.
Так тривало довго, аж поки ідолища не згоріли зовсім і на галявину не впала темрява.
Тоді Кий підкинув у вогнище оберемок сухого хмизу і, коли по ньому поповзли свіжі язички полум'я, гукнув:
— Веселіє закінчилося! Час додому, друзі! — й очима пошукав Цвітанку.
Дівчини ніде не було. Стривожений, кинувся до сестри.
— Де князівна, Либідко?
— Десь тут, — відповіла та.
— Не видно.
— Ну, як же! Сама бачила її нещодавно… Кий глянув поверх голів.
— Цвітанкоо!
Ніякої відповіді. Задихані, перевтомлені дівчата й парубки поволі заспокоювалися. Улягався гамір.
— Цвітанкоо! — знову гукнув Кий.
На поклик з'явилися вої, надійшов Хорив з Малушкою, прибіг стривожений Ясен, перегодя, ведучи за руку Рожану, виринув з лісу Щек.
— Що сталося, Кию?
— Ви не бачили Цвітанки?
Всі мовчки перезирнулися. Ніхто не бачив. Кий відчув, як попід серцем війнуло крижаним холодом. Що з дівчиною? Де вона? Чи не схопив її лісовик та не затягнув у непролазні хащі? Або водяник — у чорторий? Або…
Тут він помітив Чорного Вепра. Княжич стояв, склавши на грудях навхрест руки, в оточенні своїх воїв і весело сміявся. Вої теж реготали. Один з них розповідав щось смішне.
Чорний Вепр! Яким оком дивився він на Цвітанку і як отроковиця боялася його! Чи не його це рук діло — зникнення дівчини?
Підкинутий у вогнище хмиз спалахнув і яскраво осяяв усю галявину. Скориставшись цим, Кий окинув поглядом дівчачі обличчя. Марно! Немає князівни!
— Цвітанко, озовися! Гей! Геей! Цвітанкоо!
Ніхто не озвався. Отже, залишається думати одне — дівчину викрали! Але — хто?
Кий знову пильно глянув на Чорного Вепра. Невже він? І тут раптом помітив, що в гурті княжичевих воїв мовби когось не вистачає, мовби той гурт зменшився, порідшав… Так, їх було десятеро, а зараз… А зараз всього семеро… Отже, трьох воїв немає… Де ж вони? Може, серед парубків?.. Ні, на галявині не видно… Чи не вони з наказу Чорного Вепра схопили князівну і держать десь у таємному місці?
Поволі ця думка переростала в упевненість. А коли Чорний Вепр несподівано кинув на нього через плече швидкий пронизливий погляд і зразу ж відвів очі, всякий сумнів зник. Так, без Чорного Вепра тут не обійшлося, його писок явно в пушку! Що ж робити?
Києві друзі мовчки стояли довкола і з подивом спостерігали, як мінилося обличчя їхнього ватажка.
— Що, Кию? — тривожно спитав Ясен. — Невже ти гадаєш…
— Миттю обшукайте всю галявину і прилеглий ліс! — наказав замість відповіді Кий.
Десятки юнаків розсипалися увсібіч і занишпорили у пошуках князівни. Скоро один по одному почали повертатися назад.
— Немає…
— Ніде не видно…
— Як у воду впала…
Кий усе більше хмурнів. По високому чистому чолу побігли дрібні зморшки. Темнорусі брови насупилися, а в очах заблискотіли холодні лиховісні вогники.
А коли повернулися ні з чим останні дружинники, він сказав:
— Я впевнений — це справа рук Чорного Вепра! Він викрав князівну!
— Що мовиш, Кию! — вигукнув Щек. — Одумайся! Чорний Вепр — княжич, наш гість!
— Ми не пустимо тебе до нього! — виступив наперед Хорив, держачи за руку свою Малушу.
Інші отроки мовчали, не знаючи, що робити. Ніхто з них не наважувався перечити Києві. Але й зачепити княжича… Що ж тоді буде?
На бік старшого брата несподівано стала сестра.
— А як же Цвітанка? Що ми скажемо князю й княгині?
— Хоч би й не це, то я мав би визволити дівчину, друзі, — сказав Кий. — Я бачу, мої брати пояли собі жон, а сестриця вийшла заміж… Так знайте: і я нині появ собі жону — князівну Цвітанку…
— Ти взяв собі в жони князівну Цвітанку? — вигукнув Щек. — І вона добровільно пішла за тебе?
— Безперечно.
— Тоді ми будь-що маємо відшукати її! Відкопаємо з-під землі!
— Витрусимо душу з Чорного Вепра! — додав Хорив. — Ходімо до нього!
Вся молодша дружина русів на чолі з Києм рушила на протилежний бік галявини, де в оточенні своїх воїв стояв княжич. Багато хто був озброєний мечами або списами.
Кий ішов попереду.
— Чорний Вепре, — сказав він, зупинившись насупроти княжича, — пропала князівна Цвітанка…
— Он як!
— Ми обшукали все довкола — її ніде немає!
— Хтось із парубків умкнув її, напевне…
— Вона моя жона!
— Твоя жона?
— Так, а ти викрав її, яко тать!
— Ти думаєш, що говориш? Князівни, як бачиш, біля мене немає…
— Але біля тебе не вистачає і трьох твоїх воїв!
— Вони десь гуляють з дівчатами.
— Ні, вони схопили князівну і тримають у потайному місці для тебе!
— Це лжа!
— А якщо не лжа, якщо це правда, ти станеш зі мною на двобій?
Чорний Вепр завагався. Якась невиразна тінь промайнула в його блискучих чорних очах.
— Ти погрожуєш мені? Як смієш!
— Смію!
— Я княжич, а ти… Ти, власне, простий воїн… Князівна не могла згодитися на шлюб з тобою!
— Отже, виходить, ти викрав її?
— Я не сказав цього.
Київ голос прозвучав суворо:
— Скажеш! Або ж не зійдеш з цього місця! Клянусь Перуном, я уб'ю тебе!
Чорний Вепр вихопив меч.
— Вої, до мене!
Обидві сторони оголили мечі. Ніхто вже не сумнівався, що в наступну хвилину проллється кров. Над галявиною залягла моторошна тиша.
Та до сутички не дійшло. Раптом крізь гурт занімілих, наляканих хлопців і дівчат, розштовхуючи їх, прорвався розхристаний задиханий княжич Боривой.
— Кию, де сестра?.. Де Цвітанка?.. Князь Добромир… наш отець… помер…
Хлопець уткнувся Києві в груди й голосно заридав.
Звістка була така несподівана, що всіх приголомшила. Кий опустив меча в піхви, погладив розпатлану голову отрока.
— Коли це сталося?
— Щойно… Я зразу кинувся сюди… щоб сказати сестрі… Де вона?
— Її немає…
— Як немає?
— Вона зникла…
— Кию, що ти говориш!.. Не могла вона так просто зникнути!
— Є підозра, що її викрав Чорний Вепр.
— Викрав Чорний Вепр? — у Боривоя зразу просохли сльози. — І вона погодилася?
— Він узяв її силоміць. Викрав, яко тать!..
— А ти?.. Я ж знаю — вона кохала тебе!
— Я визволю її!
— А як же… Завтра ж похорон…
— Цвітанки не буде… Але поховаємо твого отця достойно! — запевнив хлопця Кий і, повернувшись до притихлих юнаків і дівчат, твердо прорік: — Загасіть вогонь!.. Розходьтеся по домівках!.. А завтра, як сонце підніметься до полудня, приходьте на острів — поховаємо князя Добромира!..